Привіт.

  Дорогі любителі романтичних історій, продовжую працювати над романом

«Покинутий наречений»

  Невимовно радію, що книга подобається багатьом з вас і впевнено набирає бібліотеки. Дуже дякую всім, хто мене підтримує в цій нелегкій, але цікавій справі. Це дуже важливо для мене.

  Хочу поділитися з вами уривочками з розділів, які скоро з’являться на сайті. Хто ще не з нами, запрошую додавати до бібліотеки і приєднуватися до читання.

 Попереду у героїв найбільш зворушливі повороти: злети і падіння, відверті зізнання, болючі переживання і невимовне блаженство.

  Також у цій книзі трошки дізнаємося про сім'ю Пухів, героїв з попереднього роману

"Повне життя, чи наполовину?"  Але все поступово.

Отож, що далі?

̶  Дякую... — зворушено прошепотіла. Чомусь ця ситуація дуже торкнулася її серця. Особливо тому, що рідний батько Даніка ніколи такого не робив. Не чекала від Стаса настільки приємної допомоги.

̶  Пішли, — тихо сказав чоловік. Вийшли з дитячої, Яна знову почервоніла, якось так... Не знає, чого вже чекати. Цей чоловік суцільний сюрприз. Зайшли в спальню. Тоді Стас ніжно взяв Яну за руку, повів до диванчику, посадив. В жінки аж серце затріпотіло. Що ж далі? Чоловік лагідно заговорив:

̶  Янусь, це я тобі дякую. За те, що стараєшся і... За все. Ти... Ти чудова. Справді… […]

̶  Справді? Така чудова, що цілуєш тільки на людях? — слова самі вилетіли. Не подумала.

̶  О, які люди! — несподівано за спиною почула трохи знайомий голос. Озирнулась, оце сюрприз...

̶  Ірино? Ти, що тут робиш? — здивовано запитала, розглядаючи елегантну даму в красивому світло-рожевому плащі.

̶  Привіт. До Стаса прийшла. А, ти? — наче так і треба, спокійно відповіла Міщенко. Яна хмикнула.

̶  Я теж, — косо посміхнулася. І, що та коза тут забула, її ж, наче звільнили? В голові одразу, як непрошені гості, закрутилися думки про те, що Стас не припинив з нею стосунки. Але... Ні... Не може бути. Чи може?

  Білявка скептично посміхається. Оглянула Яну з голови до п'ят. Каже:

̶  То зайдемо, чи так і будемо тут стояти? Він в кабінеті?

̶  Який жах, Стасе... Чому ж ти мені не сказав раніше? Хіба я камінь, не зрозуміла б? — співчутливо заговорила, погладжуючи чоловіка по руці вище ліктя. Він ніяково зітнув.

 Тепер ти повинен стукати в двері і питати дозволу, перш, ніж зайти в нашу з дядьком Стасом спальню. Гаразд? Знаю, ти не звик, раніше я не дуже часто про це казала, але постарайся, добре?

̶  Угу... — розгублено кивнув малий. — А, чому?

̶  Бо... — переглянулися з чоловіком. — Бо ми тут переодягаємося, або ще щось... Діткам не можна підглядати за дорослими. Ти ж знаєш, так?

̶  Ага... А дядькові Стасові можна? — раптом поцікавився Данік.

̶  Що?

̶  Ну... Бачити, яка ти без одягу, — допитливе чудо... Чоловік порснув сміхом, відвернувся. Яна зібрала всю волю в кулак, щоб не сміятися. Серйозно відповіла:

̶  Синку, Стас тепер мій чоловік, а я його дружина. Тому нам можна спати в одному ліжку і бачити одне одного без одягу. Але тобі не можна, — на цьому розмова не скінчилася. Хлопчик з діловим виглядом запитав:

̶  А Лілю теж не можна бачити без одягу?

̶  Кого?

̶  Лілю. Ту дівчинку з мого садочка, знаєш?

̶  А-а-а... — Яна здушує сміх. — Ну... Краще за нею теж не підглядай. Добре?

̶  Добре... — зітхнув.

З любов’ю, Лана Іссан.