Культура проти антикультури

Трохи науки у блоги. :) А хто яку культуру стверджує своїми творами?

***

Питання світоглядної домінанти культури або антикультури у сучасному глобалізованому світі постає напрочуд актуальним, оскільки напряму впливає на самоідентифікацію особистості, соціальні, культурні, політичні, а часом й економічні процеси. Принципово відрізняються світоглядні кодові основи культури й антикультури, не зважаючи на те, що обидві світоглядні системи мають великі варіативні можливості для свого прояву у сучасному світі.

Культура закорінена у національній або релігійній традиції, базується на історичному досвіді окремо взятої спільноти, як то народ чи об’єднання кількох народів за рахунок спільної ідентифікації в межах держави. Це проявляється як у вигляді реальної національної приналежності, так і завдяки культурній ідентифікації людини через символічну приналежність до певних груп. Завдяки цьому культура отримує значне енергетичне підсилення свого поля при актуалізації національних енергій, як то тематично, стилістично, ідейно (останнє випливає з історичного досвіду та особливостей світогляду). Особливо сильною культура стає за рахунок додаткового використання загального світового досвіду через актуалізацію загальнолюдських архетипів, що також підсилює актуалізовані національні архетипи, вписані у різноманітні тексти.

Антикультура не потребує національного або загальнолюдського досвіду та вкорінення у будь-якій історично зумовленій традиції. Приналежність до антикультури виникає через субкультури окремих груп, які мають власні традиції: формується світоглядна призма, через яку бачиться весь навколишній світ, легітимізуються ідеї і моделі поведінки. Ще частіше антикультура постає як спрощений варіант розуміння реальності, що черпає свою енергію у використанні стереотипів на противагу архетипам. Через це свідомість людини, яка живе у форматі антикультури як базового світоглядного кодового модуля, стає набором шаблонів, з-під впливу яких майже неможливо вийти. Цікаво, що потреба такого виходу самою людиною зазвичай не розглядається, бо подібний світогляд для неї вбачається як цілком легітимний, не ставиться під сумнів.

Добре такий тип світогляду фіксується на рівні текстових структур: творча людина, яка потрапила під вплив антикультури, створює стереотипно-шаблонні тексти, а людина, яка систематично споживає подібний продукт, дуже швидко стає неспроможною сприймати не шаблонний текст взагалі. Таким чином, в процес включається економічна складова, коли відверто шаблонні тексти, реалізовані у книгах, кіно, серіалах, театральних постановках, музиці, піснях тощо, отримують популярність і тиражуються, захоплюючи великі аудиторії.

Вплив глобалізації з її принциповим неприйняттям будь-яких кордонів сильно послабив позиції національних культур. Національне, яке часом складно піддається перекладу (якщо, звісно, не використовувати прийоми архетипного перекодування), також було позначене глобалізацією як непотрібне обмеження у комунікації і розповсюдженні ідей. Український вчений В.Д. Буряк ще на початку 90-х р. ХХ ст., коли в нашій країні відбувалися значні культурно-політичні перетворення, писав про "розгерметизацію" архетипних горизонтів і зниження національного енергетичного потенціалу [1], наслідки чого ми добре бачимо у бездуховності, аполітичності і негативній активності населення майже всіх країн на пострадянському просторі.

Дуже багато антикультура бере від ідей постмодерну, для якого текстові структури є об’єктом активного впливу та гри. Але не від канонічного постмодернізму, що був радше не новою еволюційною культурно-світоглядною парадигмою, а став наслідком загальнолюдського травматичного досвіду двох світових війн, коли розум відступив перед жорстокістю і багатомільйонними жертвами, не маючи можливості адекватно пояснити, як подібне могло статися. Це також знижує енергетику культури в цілому, бо на неї, як на важливу основу національного, частково покладається провина за скоєне. Відгомін цього бачимо і сьогодні у тотальному страху перед "націоналізмом", як в Європі, так і на пострадянському просторі. Хоча саме питання національного є абсолютно неоднозначним і потребує окремої оцінки у кожному окремо взятому випадку.

Натомість відбувається стереотипізація самого національного і його апріорі негативне забарвлення, навішуються ярлики, національне асоціюється з хаосом, соціальною і політичною нестабільністю. Нерідко національне набуває маніпулятивних характеристик і справді починає відповідати змальованій картині, прикладом чого можуть слугувати сучасні виступи "неонацистів" у Європі, демонстрації "жовтих жилетів" у Франції, які завершуються погромами, та ін. Винятком із цих процесів, на мою думку, нині є Україна, де національне через потребу потужної самоідентифікації і швидкого відмежування від імперських світоглядних структур не тільки активно проявило себе, але й набуло потужного позитивного забарвлення. Щоправда, реальне позитивне енергетичне наповнення національного для сучасної України не скасовує можливості його негативного сприйняття з боку інших світоглядних систем, домінуючих в інших країнах та групах, які, наприклад, мають антиукраїнську самоідентифікацію або заражені вірусом байдужості, самовиключилися з процесів розбудови сучасності і створення проекту майбутнього.

На думку П. Павлідіса, постмодерн не визнає як ідеал автономну і раціонально мислячу людину, оскільки людина постмодерної формації живе "у полоні мови і тексту", значення та ідеї яких є варіативними й однаково цінними незалежно від їхньої істинності. Плюралізм самоцінний, відкидаються закономірності, світ стає безсистемним, хаотичним, і це виводиться як норма людського буття. Аналізуючи роботи постмодерністьских ідеологів, дослідник пише про своєрідний постмодерний ідеал індивіда, позбавленого "самосвідомості і чіткої ідентичності" [2], і взагалі відмову від поняття особистості у контексті цієї парадигми. Бачимо, наскільки останній аргумент входить у конфлікт з архетипами як базовими світоглядними структурами, які обов’язково мають бути наповнені власним досвідом особистості, бо інакше не отримають реальної актуалізації. Натомість відмова від особистості добре лягає у стереотипний канон, що спостерігаємо на суспільному і культурному рівнях, й у самих художніх текстах. Вважаю, що, борючись за свободу самовираження і цінність всіх думок, постмодернізм в результаті став гарно організованою репресивною машиною для мислителів і творців, які піддавали сумніву його ідеологію і канони, легітимізував буття людини у реаліях суспільства споживання і відмову від творення нового як нові суспільний "ідеали".

Наприкінці статті П. Павлідіс робить висновок щодо інфантильності сучасної людини, яка "має можливість лише поверхнево споживати культуру, та не здатна її розуміти і творити" [2]. Це твердження, на мою думку, справедливе виключно для постмодерну у форматі "ерзац", коли всі позитивні ідеї постмодерністської парадигми нівелювалися його власними ентропійними процесами, закладеними самою постмодерністською ідеологією. Це не відміняє актуальності саме такого змалювання постмодерну, оскільки наприкінці минулого століття і приблизно до 2010 року світоглядну домінанту переважно має постмодерн у форматі "ерзац". За останнє десятиліття завдяки розвитку нової світоглядної парадигми, принципово антипостмодерної, відбувається потужна світоглядна війна за отримання світоглядної домінанти і повне світоглядне перекодування через культуру. Ці процеси добре простежуються під час аналізу текстових структур, ідей, образів персонажів у масовій культурі. Особливо активно на ці світоглядні процеси відгукується кіно з великими бюджетами, оскільки його творці дуже зацікавленні у поверненні коштів, вкладених у продукт. Якщо ж кіно не відповідатиме очікуванням аудиторій, які сьогодні також відчувають на собі потужні світоглядні зміни, такі фільми будуть збитковими. Водночас масова культура здатна пришвидшувати або заважати змінам культурних парадигм через свою впливовість.

Досліджуючи масову свідомість пострадянського простору у контексті текстів засобів масової інформації, Б. М. Сапунов [3] дає досить чіткі ознаки постмодерного світогляду, який проявляє себе у форматі "ерзац" в часи становлення цієї світоглядної парадигми на наших теренах. Надалі всі ці характеристики отримують потужний розвиток у стереотипно-шаблонному векторі в усіх мистецтвах аж до антикультури як крайнього прояву "ерзацу".

Прокоментуємо головні ознаки, притаманні постмодерним текстам:

1) невпевненість (оскільки "все було написане до нас", це не вселяє впевненість у власних силах);

2) химерність форми і значень (якщо все написане раніше, оригінальність можлива лише за рахунок форми);

3) десакралізація (твір не потребує архетипного енергетичного наповнення, складається з фрагментів чужих текстів і смислів);

4) фрагментарність (відсутність цілісності, деконструкція текстових структур без шкоди для твору);

5) деканонізація (відсутність "вищого", прояв десакралізації);

6) безособистісність (авторське начало не є потрібним, не проявляється у тексті);

7) іронія (нині – "стьоб", маркер для впізнавання "своїх" творців у координатах постмодерну);

8) гра (безмежна, стає самоціллю, відмова від гри сприймається як відмова від життя);

9) алегоричність (слова втрачають смисли, важливі виключно інтерпретації, асоціації);

10) мутантні зміни жанрів (як наслідок – форматизація ринку і культури в цілому);

11) породження нечітких форм (постмодерніст не вирішує проблеми, а грає зі світом);

12) карнавалізація (переконання відсутні, є різні маски і ролі);

13) конструювання (твір сконструйовано, а не прожито);

14) переведення всіх відчуттів на мову знаків (реальний світ не існує, за показною натуралізацію такого тексту ховається відсутність реальності).

Аналізуючи ці ознаки, можна зрозуміти, якою буде нова світоглядно-культурна парадигма, що прийде на зміну застарілому постмодерну. Більшість цих ознак отримають протилежні значення цінності для творчих людей та масових аудиторій як у світі, так і в нашій країні.

Список використаних джерел та літератури:
1. Буряк В. Д. Духовність як модуль-система національної художньої свідомості / В. Д. Буряк // Літературознавство, просвіта і духовний ідеал українця : Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Кривий Ріг : Вид-во КРДПІ, 1994. – С. 4.
2. Павлидис П. Личность в постмодернистском восприятии / П. Павлидис // Инновации в образовании. – 2005. – № 6. – С. 55-64. – Режим доступу : http://www.ilhs.tuc.gr/ru/Postmodernism_i_lichnost.htm.
3. Сапунов Б. М. Философские проблемы массовой информации и телерадиокоммуникации / Б. М. Сапунов. – М. : ИПК работников ТВ и РВ, 1998. – 81 с.

Стаття опублікована:

Дев’ятко Н.В. Зміна світоглядних парадигм: культура проти антикультури // Філософія тексту в сучасній культурі: зб. матеріалів Всеукр. наук.-практич. конф., м. Київ, 29 березня 2019 р. – К.: КНУКіМ, 2019. – С.56-61.