Флешмоб "Перша зустріч"

Дякую Мар'яні Долі за цікавий флешмоб. Пропоную дізнатися про першу зустріч героїв роману "Стріли Перуна". Одразу попереджаю, що історія не мала, тож, якщо зацікавить - читайте, а ні - то закривайте допис, щоб не казали потім, що довгий. Викинути нічого не вдається, бо буде незрозуміло.Герої ще не мають імен, бо основні події, описані в романі, відбудуться лише через кілька років.

Сьогодні, мабуть, був найгірший день Її життя...

Хоча, колись, ще кілька місяців тому ворожка нагадала, що саме в той день, який вона вважатиме найгіршим, зустріне свою долю. Та то все така нісенітниця.

Тоді якраз починався останній рік навчання у школі, і Вона  разом з подругами вирішила податися до ворожки. Кожна дівчина розпитувала ясновидицю, коли в неї з’явиться хлопець, чи коли вона вийде заміж, чи скільки матиме дітей. Її таке не цікавило, бо за Нею і так бігало мало не пів школи. Вона лише хотіла дізнатися, як серед купи залицяльників впізнати свою долю, як зробити правильний вибір. І ворожка відповіла дівчині дивними словами, які закарбувалися у пам’яті:

«Серед купи залицяльників нема твоєї долі. Ти зустрінеш того, хто стане твоїм єдиним, незабаром, в перший день нового року, в день, який вважатимеш найгіршим у житті. Та справжньою парою станете ви лише через кілька років...»

І ось минув Новий рік, і Старий Новий рік, і астрологічний, і навіть китайський. Усі Нові роки минули, та ніякої доленосної зустрічі так і не відбулося, тож все це побрехеньки, не більше. Вже й зима закінчилася. Сьогодні перший день весни. Звісно, справжньою весною ще й не пахне. Навпроти, погода – гірше не вигадаєш. Вдень розтає, вночі підморожує, ходити, взагалі, неможливо, тільки й радості, що ярке сонце, яке нібито з усміхом позирає на людей-муравок з висоти, як вони там бідкаються.

Та ще й склалося все докупи. Хотіла сьогодні після занять поїхати до аеропорту зустрічати батьків. Батьки Їх були людьми творчими, тато – досить відомий художник, мама писала сценарії до фільмів. Заробітки були добрі, та не постійні. Батьки вміли заробляти, та так само швидко вміли спускати зароблене. Крутитися у міському бомонді – вже чималі статки потрібні. А ще вони частенько подорожували по світу, то на виставку картин до Парижу, то на церемонію нагородження фільмів до Канн. Чи просто так, як ось цього разу, після вдалого продажу кількох татових картин вони вирішили побувати на Балі, потягло на екзотику.

Зате батьки й досі залишалися схожими на закоханих студентів, в яких хто знає яким чином з’явилась майже доросла донька. Вони не були до дитини строгими, дозволяли ходити на вечірки, залишатися ночувати у подруг, а часом Вона просто залишалася вдома одна на кілька днів. Це було добре, бо як послухаєш про війни однокласників з батьками...  До того ж з мандрів родаки завжди привозили доньці гарні, часом ексклюзивні, речі, завдяки чому вона завжди виглядала неординарною і виділялася з натовпу. До того ж і сама була гарненькою.

І ось сьогодні тато й мама повинні були повернутися з подорожі, Вона пообіцяла їх зустріти, а класна (зовсім не класна!) керівничка Її не відпустила! Залишила увесь клас після уроків, розпатякувала дві години про ЗНО, випускний, відповідальність та усіляке бла-бла-бла.

Ледве вчителька попрощалася, як Вона вже рвонула геть із класної кімнати. Щоправда, можна було вже й не поспішати. Батьки повинні були прилетіти ще годину тому, але чомусь не телефонували, і смартфони в обох були вимкнуті. І це дуже непокоїло. У голові вже вертілися усілякі страшні картини. Геть! Геть!

Ледве Вона вибігла зі шкільного подвір’я, як чорний «мерседес бенц» обляпав Її з голови до ніг багнюкою. Та що ж це?.. Зрозуміло, що вулиця перетворилася зараз у річку, та не можна ж так літати! Вона витирала серветкою обличчя і навіть дивитись не хотіла на те, у що перетворилася Її моднява куртка. В такому вигляді навіть у маршрутку соромно заходити. Доведеться повертатися додому на своїх двох. Хутко перебігла дорогу і рушила дворами, щоб швидше. Еге ж! Тільки вчора ще перебігала по цих кучугурах, бо були вони злежані, міцні, та сьогодні стали чорні, брудні і перетворилися у небезпечні пастки, бо через кілька кроків Вона провалилася і набрала повні чоботи води. Матюкаючись словами, не гідними гарної дівчини, Вона повернулася на центральну дорогу, тут хоч трохи було розчищено і води по щиколотку, а не по коліна. Обпершись об стіну будинку, повиливала воду з чобіт. Ноги тепер мокрющі, ще застудитися не вистачало. Настрій, який і так був на нулі, впевнено почав вивчати числа зі знаком «мінус». Доведеться таки їхати маршруткою.

У кишені завібрував смартфон. Напевно, батьки, прилетіли, турбуються, чом вона їх не зустрічає. На серці аж тепло зробилося при думці, що скоро побачить рідних. Та ні... Номер незнайомий. Серце йокнуло і стислось...

На щастя, дзвінок не був пов’язаний з батьками, та все ж нова неприємність. Вона так мріяла вступити до Художньої академії, подавала свої роботи, та отримала сьогодні чітку відповідь, що з такою мазаниною, як у неї, годі й сподіватися. Звісно, не такими словами, та зміст той самий. І куди ж тепер? Спів – то не Її. Сценарії писати, як мама, Вона не вміє. Бути акторкою ніколи бажання не мала. Коротше, бомонд для Неї закритий...

Думи, тяжкі думи... Ой, матінко! Відірвавшись від будинку, ледве не впала, бо під тонким шаром води була крига, до якої сонце ще не добралося. Як можна рухатись?

Короткими перебіжками Вона таки дібралася до зупинки, де щулились похмурі незадоволені усім, що відбувається, люди. А он начебто і потрібна маршрутка їде. Звичним рухом Вона полізла до сумки по гроші, та рука ніяк не могла намацати гаманця. Та де ж він?! Невже загубила? Де? Коли? А чи не було де? Може, коли відсахнулася від автівки, що облила Її багнюкою коло школи. А, може, коли провалилася у сніговий замет. Могла й тоді, коли послизнулась на тротуарі. Та шукати вже марно. І тепер, точно, доведеться йти пішки.

Вона сумно розвернулася, коли під’їхала маршрутка, і рушила тротуаром. Та яке там рушила? Чобіток ковзнув по воді, натикнувся на кригу і пішов юзом. Вона скрикнула і не втрималась на ногах, приземлилася прямо у калюжу. Нога підвернулась, пронизавши блискавкою болю аж до коліна, а ще хрумкнув і запік палець на руці. Дійсно, сьогодні видався самий нещасливий день у Її же не довгому житті. Стало так шкода себе, що Вона так і заплакала, сидячи у калюжі. З ногою певно щось зле, бо піднятися не в змозі, а спертися на руку теж боляче.

А люди штовхалися, поспішали забратися до затишного салону маршрутки і навіть не помічали, що гарненькій, та страшно брудній дівчинці потрібна допомога.

Вона навіть не одразу побачила простягнуту руку, бо очі затуманили рясні сльози.

- Хто ж так Новий рік зустрічає, га? Давай руку!

Вона простягла мокру долоньку і встала, розглядаючи рятівника.

- Який ще Новий рік? Ти, що, з глузду з’їхав? Весна надворі!

- Перший день Нового року, - вперто повторив юнак.

- В тебе, що, й досі перше січня у голові? – грубо відповіла дівчина, бо усі негаразди так душили, що хотілося виплеснути лють на цей день хоч на когось.

Та хлопець наче й не чув підколу:

- І першого січня, і двадцять першого березня, і першого вересня, коли тільки не відмічали початок року. Та ось саме після приходу християнства до нас прийшов і юліанський календар, тож кілька століть Новий рік випадав якраз на перше березня, перший день весни, - радо пояснив він.

Таки ж перший день Нового року виходить! І самий нещасливий день життя... Тож ворожка не збрехала і саме сьогодні Вона має зустріти чоловіка усього свого життя! То де ж він? Невже оцей юнак? Не таким уявляла Вона свого принца. Невисокий, занадто худорлявий, нічим не виділяється з натовпу. Зовсім ще хлопчисько! Хіба що посмішка приємна, щира, та очі турботливо заглядають неначе в душу.

- Історію любиш? – спитала просто так, щоб підтримати розмову.

- Ага, - кивнув юнак. – У мене тато – вчитель історії, тож і знаю, і люблю, особливо, свою, рідну. Минуле нашого народу – то така цікава штука!

Вона спробувала ворухнутися і скрикнула.

- Забилася?

Ногу пронизував біль, та й палець на руці розпухав та синів на очах. На віях знов забриніли сльози.

Юнак усе зрозумів:

- Берися за мене, - підставив плече, обхопив дівчину за талію. – Добре, що травмпункт через дорогу. Знаєш, де ноги ламати, молодець!

Виявилось, що не так все й погано. Перелом виявили лише на пальці, а на нозі просто потягнула зв’язки. Новий знайомий увесь час був поруч, проводжав на рентген, почекав, поки накладуть гіпс на палець.

- Ну, що сказали, жити будеш? – зустрів на виході з кабінету.

- Якщо не буду більше падати.

- Вчись літати! – посміхнувся хлопець. – А зараз тобі, напевно, додому?

Вона кивнула.

- Далеко?

- Та так... Як бачиш, не дійшла. Треба по дорозі ще парочку травмпунктів відкрити.

- Тоді треба їхати, поки літати не навчилась. На маршрутку тобі не можна... Викликати таксі?

Вона опустила очі:

- В мене й на маршрутку зараз немає грошей. Гаманець загубила...

Хлопець замислився лише на хвильку, потім рішуче достав телефон і викликав таксі. Дівчина назвала адресу, а невідомий рятівник схилився до таксиста, відраховуючи купюри. Тільки через кілька років Вона дізнається, що Його мама послала до магазину скупитися, а він віддав усі гроші перевізнику.

- Більше не падай! – махнув рукою на прощання юнак.

- Вчитимусь літати!.. – відповіла дівчина.

Таксі від’їхало і тільки зараз Вона зрозуміла, що навіть не знає, як звуть рятівника. Чи може таке бути, що Він, справді, Її доля? Буде видно.

Їх роздуми були перервані телефонним дзвінком.

- Донечко! А ми вже вдома!

- Боже! Чому ж у вас були вимкнені телефони?! Я вже й не знала, що подумати!

- Вимкнули в літаку і забули увімкнути. Вибач, доню. Ти скоро повернешся додому?

- Так, вже їду.

Такі вони, ці батьки, як малі діти. Зате не згадали, що вона мала їх зустріти. То й добре. Зараз буде їм сюрприз... не дуже приємний. Кульгава, та ще й зі зламаним пальцем.

Вона добре закінчила школу, пройшла ЗНО, вступила до місцевого університету на історичний факультет, бо щось запало Їй у душу після тієї розмови. І чи не диво, що в одній з нею групі опинився і Він?

Він, мабуть, і не впізнав у яскравій красуні ту мокру та брудну дівчину, якій допоміг у перший день весни. А Вона впізнала, та не виказувала себе. Нехай усе йде своїм шляхом. Якщо Їм судилося бути разом, то так воно і буде... Колись, через роки...