Детектив чи психологічний трилер? Вибір за вами!

Що спільного між моїми книгами "Два життя" та "Невтолима пристрасть"?

Це романи, які в своїй основі мають детективну складову, розкривають певну загадку. А крім цього, в обох історіях є романтична історія кохання.  Це книги про самотніх людей та пошуки ними свого щастя, які часом бувають складними та заплутаними...

Обирайте ту історію, яка вам до вподоби, щоб не нудьгувати на вихідних. 

***

Він не любив листопад. Цей місяць завжди навіював нудьгу своїми сірими кольорами, постійними туманами, тим, що цілий день у його кабінеті горіло електричне світло, а сонця майже не було видно.

Зранку їдеш на роботу — темно, повертаєшся увечері додому — темно.

Хоча він вертався з роботи на комфортному автомобілі, де тихо грало радіо, працював кондиціонер, а за вікном миготіли різнобарвні вогники реклам — столиця посилено готувалася до Нового року, хоча до того залишалися ще цілих два місяці.

Але всі ніби прагнули чимскоріше позбутися цього нещасливого високосного року, який приніс людству стільки проблем. Десь у глибині душі, неначе ті діти, всі сподівалися — проб’є дванадцять разів годинник, зміниться дата на календарі, і, немов за помахом палички чарівника усе враз зміниться на краще.

Проте  до Нового року ще треба дожити. Чи всім це вдасться? 

Люди бігли по вулицях, насуваючи на лоба теплі шапки, підіймаючи коміри пальт та курток, прикриваючи обличчя масками. Вони були схожі на якихось таємничих примар, адже він міг бачити тільки очі, а в тих очах не відбивалося зовсім нічого. Більшість байдуже дивилися на вітрини, дехто на ходу розмовляв по телефону чи переглядав повідомлення у вайбері. 

Йому остогид цей найбільш непривітний місяць найнеприємнішого року у нестабільній та знервованій країні. Ну добре, трохи погралися у вибори, нічого не виграли…

Правда, непогано заробили. Для засобів масової інформації — це справжні жнива. Тож, можна сказати, урожай зібрано, залишилося готуватися до чергових жнив — новорічно-різдвяних свят.

Втім, то вже клопоти більш приємні і не такі нервові. Бо ця політика зжирає купу сил і здоров’я. Останніми днями він часто ночував на роботі, бо не було бажання їхати за північ до порожньої темної  квартири. З дружиною він давно розлучився, дітей у них не було. 

Але дедлайн позаду, тепер вже можна й додому . Там чисто, холодильник забитий різними харчами ( спасибі домробітниці, що приходить через день , поки він на роботі, і чаклує, як невсипуща фея, аби все було так, як він любить). Там комфорт, тиша і вимкнений телефон. Жодних дзвінків, жодних повідомлень у месенджер.

Вдома він завжди поза зоною досяжності. 

Але іноді здається, що якби він дійсно десь зник — його підлеглі і не помітили б відсутності керівника. Старанно налаштована машина розваг продовжувала би крутити свої яскраві коліщатка, змушуючи людей плакати і щосміятися, переноситися у якийсь чарівний, далекий від реальності, але тим миліший для всіх світ. Його заступники на ходу б вигадали версію, що Головний вирушив у відпустку, до теплих країв. І байдуже, що карантин та кордони зачинені — для таких людей, як він, жодних обмежень не існує. 

Може, й справді —  покинути все та махнути кудись, де пальми, яскраве сонечко і тепле море?

Але це все йому остогидло так само, як і робота, як  модерна безлика домівка, як оці переповнені рекламою вулиці мегаполіса…

Ніде йому не знайти порятунку від самого себе, від цієї монотонної осінньої нудьги. Хіба сходити до лікаря, хай призначить якісь антидепресанти?

Але нікуди він не піде, звичайно…

Вогник світлофора мигнув, перемкнувшись із червоного на зелений, нога звично натисла на педаль газу і машина рушила з місця. 

“А може, — подумав він. — спробувати щось таке, чого досі ніхто не робив? Зрештою, це може бути цікаво...”

Продовження шукайте ТУТ

До речі, на роман  "Два життя" до кінця сьогоднішнього дня діє знижка. Цю захоплюючу пригодницько-романтичну історію, від якої просто неможливо відірватися, поки не перегорнеш останню сторінку ( принаймні, так стверджують мої читачі) тільки сьогодні  можна придбати дешевше, ніж чашку кави - усього за 25 грн! 

А в книги "Невтолима пристрасть" - своя перевага. Вона ще в процесі, тож ви можете читати цю історію "з пилу, з жару", обговорювати  події кожного розділу в коментарях  та висувати свої припущення щодо того, що буде далі і чим закінчиться розслідування загадкових подій у домі письменника Арсенія Метельського. Це друга справа приватного детектива Олеся Нечипоренка, тож, якщо вам сподобався роман "За стіною", сміливо додавайте до своєї бібліотеки і "Невтолиму пристрасть".

Невеликий уривок для вас:

Дівчина підійшла до вікна і  розсунула важкі темно-зелені портьєри. Промінь літнього сонця  відразу впав їй на обличчя і змусив усміхнутися. 

Вікно виходило в розкішний, хоч і трохи запущений сад. Взагалі ця садиба нагадувала їй старовинні особняки з романів Дафни Дю Морьє, які вона перечитувала не один раз. Тут у кожній кімнаті, в кожному предметі меблів відчувалася якась своя таємниця. Господар полюбляв антикваріат, але це не було кітчеве зібрання  речей під девізом “по-багатому”, навпаки, усе тут виглядало  шляхетно та природньо, немов кімнати обставляв досвідчений дизайнер. А може, так і було?

Хоча їй Метельський сказав, що будинок дістався йому у спадок від дядька — старого парубка, що працював ювеліром і так нажив чималі статки, а потім раптово помер від інфаркту. А до того її господар  жив у звичайній малогабаритній “хрущівці” і працював у якійсь конторі.

Ото ж щастить людям! На жаль, у неї самої не було заможних родичів, тож доводилося розраховувати виключно на власні сили . Але вона досі непогано справлялася! 

Зоряна відкинула назад своє важке темно-руде волосся, взяла мітелку з пір’я та заходилася протирати пил на книжкових полицях. Бібліотеку Арсенію, певно, також залишив покійний дядько, бо тут були переважно старі, солідного вигляду томи у стриманого кольору шкіряних палітурках. Від них навіть пахло давниною і якоюсь таємницею. 

Щоб було веселіше, дівчина увімкнула радіоприймач, який притулився на важкому металевому сейфі. Там, у  недрах цього неповороткого прямокутного монстра, певно, зберігалися родинні коштовності Метельських. Ну, там, алмази, рубіни, смарагди усілякі…

Вона задумалася, згадуючи, які ще назви дорогоцінних каменів існують у природі. А тим часом з радіоприймача залунала  романтична балада. Ритмічна спокуслива мелодія змусила мимоволі випрямити спину, а потім, сама незчувшись, вона почала танцювати. Рухаючись під музику, Зоряна могла забути про все на світі. Танець був її стихією, її пристрастю, сенсом її існування. І вона віддавалася йому повністю, у ці короткі миті відчуваючи себе по-справжньому щасливою. А далі… Далі будь що буде!

***

Чоловік тихо прочинив двері і спинився на порозі, немов зачарований видовищем, котре відкрилося перед ним. Його помічниця танцювала у променях ранкового світла, і йому аж дихання перехопило, такою ніжною і неземною вона виглядала. Немов тендітний білий метелик, що пурхає з квітки на квітку…

Раптом вона повернула голову і зустрілася з ним поглядом. Відразу спинилася засоромлена.

 — Ой, пробачте…

Метельський зробив крок до неї  і спинився, дивлячись згори вниз, тому що був набагато вищим.

 — Я не знав, що ви так чудово танцюєте, — сказав він.

 — У моїй роботі це не має значення, — Зоряна трохи винувато посміхнулася і швиденько заходилася знову витирати пил, але господар маєтку простягнув руку і спинив її.

 — Насправді все і завжди має значення, — повчально сказав він. — Випадковостей не існує.

Зоряна мовчки дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Іноді Метельський її бентежив.

Ні, їй гріх було скаржитися на свого працедавця. Він був інтелігентним, вихованим, ніколи не підвищував голосу, не загравав до неї. Своїм гостям незмінно представляв її як “особисту помічницю” і наголошував, що тільки Зоряні довіряє почесне право бути першою читачкою ( вірніше, слухачкою) його творів.

Але іноді він її трохи лякав, коли, як-от сьогодні, його погляд зупинявся і ніби заглиблювався кудись усередину своєї свідомості, а він починав розмовляти дивними афоризмами, котрі дівчина не завжди до кінця розуміла.

 — Вам подобається ця пісня? — несподівано спитав письменник.

 — Так, вона дуже приємно звучить.

 — А ви розумієте, про що вона?

 — Ну... — Зоряна відчула, що червоніє. — Я не дуже старанно вчила в школі англійську. Так, окремі слова розбираю…

Арсеній заговорив м’яко, не поспішаючи, роблячи паузи — мабуть, для того, щоб підібрати найбільш вдале слово:

 — Коли на вулицю опускається місячний промінь,

Змінюючи літню спеку на прохолоду, 

Я чую кроки десь унизу.

І світ перевертається — я даю волю своїм почуттям.

Для нас це місце святе,

Тому що тут ми займаємося коханням.

Я весь просочився солодким ароматом твоєї шкіри,

Я ношу на собі твій запах.

Усе, що мені зараз потрібно —  це тримати тебе у своїх обіймах.

Моє серце уже калатає, немов шалене,

А я ж лише до тебе доторкнувся…

 — О, — тільки і змогла сказати вона. — Вибачте…

Він посміхнувся. Йому було приємно бачити, як вона знітилась і опустила додолу очі.

 — Не вибачайтесь, — сказав він. — Навіщо вибачатися? Це всього лиш пісня…

Метельський повернувся  і неквапливо вийшов із кімнати, а Зоряна залишилася стояти непорушно, відчуваючи дивне хвилювання і млість у всьому тілі.

Пісня давно скінчилася, і кімната наповнилася бадьорими голосами радіоведучих, а дівчина довго не могла отямитися, знову і знову перебираючи в пам’яті дивні рядки.

Що він, чорт забирай, хотів цим їй сказати? 

***

Чоловік увійшов до невеликої кімнати, яка, на відміну від старої бібліотеки, мала сучасний дизайн і мінімалістичне, якщо не сказати більше — аскетичне — вмеблювання.

Тут він працював, висиджуючи за комп’ютером часом по вісім-десять годин на день. Тож ніщо не мало його відволікати чи дратувати. Письменництво було справою його життя, і він підходив до цієї справи вкрай серйозно.

Однак своїм новим романом Метельський був незадоволений.

Сів у крісло, перечитав останню написану сторінку. Незадоволено потер чоло. Ні, це не те, що йому треба! Зовсім не те!

А що, коли..?

Перед напівзаплющеними очима замиготіло біле видиво — то дівчина в легкій світлій сукні танцювала на фоні розчиненого в сад вікна. Маленька, легка, з хвильками мідного волосся, що вибилися з зачіски, вона нагадувала йому чи то німфу, чи дріаду із стародавніх міфів. Хіба може жива людина бути такою досконалою?

Метельський ще раз із жалем поглянув на документ, у якому вже була майже сотня сторінок. А потім рішуче простягнув руку і натиснув на клавішу "delete"...

Сподобалась історія? Шукайте продовження ТУТ

Не забудьте натиснути кнопочку "Відстежувати автора", аби не пропустити жодного оновлення, адже попереду найцікавіше. Новий розділ вже на сайті!

Увага! Після завершення ціна книги зросте, тому вигідніше придбати її зараз, навіть якщо ви полюбляєте читати вже завершені історії!