Моя "дорожня історія" "Холодні ночі, теплі дні"  триває!

На вас, шановні читачі, чекає любовна історія, приправлена містикою, пригодами і таємницями маленького приморського села, з якого невідомо чому зникли усі жителі.

Новий розділ уже на сайті!

— Кави б випити, — з легкою млістю в голосі протягнула Елі, і Ян слухняно скинув швидкість, бо якраз на обрії замаячила заправка, а поруч із нею —  придорожна кав’ярня. 

Машина спинилася поруч із ошатною спорудою під червоною черепицею, і Ян запитально поглянув на Елі. Дівчина залишалася сидіти, навіть бровою не повела, і лише після того, як водій вибрався назовні та відчинив перед нею дверцята, повільно й елегантно вийшла з автомобіля. 

 — Ви теж з нами? — спитав Ян, крутячи в руці ключі з брелком сигналізації.

Свят і Віта мовчки відчинили дверцята, кожен зі свого боку, та заходилися розминати затерплі ноги й поправляти одяг. 

Коротко пискнула сигналізація, і Ян з Елі попрямували в бік кав’ярні, про щось перемовляючись між собою.

 — Здається, скоро ми будемо тут зайвими, — невдоволено пробурмотіла Віта.

 — Подумаєш, хай собі  вуркочуть, як голуб’ята, — Свят стенув плечима. — Зрештою, ми їдемо відпочивати, а не шури-мури крутити.

 — Ну, для декого тут одне іншому не заважає, — пирхнула дівчина і швидко попрямувала вслід за “солодкою парочкою”.

Свят не став її наздоганяти, спокійно пішов позаду. Хай не думає, що він за нею бігає, мов першокласник за вчителькою. Він самостійний чоловік, з власною головою на плечах. 

Але Віта раптом озирнулась і поманила його пальцем.

 — Ти щось хотіла? — з легким невдоволенням спитав Свят, наздоганяючи свою попутницю. 

Вона смикнула його за рукав і змусила зупинитися. Свят нерозуміюче витріщився на неї.

“Якась дивна, — промайнуло в голові. — Як і історії, котрі вона викладає в інтернеті…”

Віта писала химерні оповідання у стилі магічного реалізму. У них завжди все починалося зі сцени звичайного повсякденного життя, з простими, цілковито реалістичними подіями… Аж раптом якоїсь миті з героями починали відбуватися усілякі чудасії, і в результаті неодмінно або хтось гинув, або усталений світ рушився, перетворюючись у повну свою протилежність.

Святу не надто  подобалась така манера письма. Він дотримувався думки, що фантастика має бути фантастикою, а реалізм — реалізмом. І немає чого мудрувати, поєднуючи докупи те, що, немов олія з водою, все одно не здатне було створити єдину неподільну субстанцію. 

 — Я згадала, де бачила цю Єлизавету, — вона підкреслено назвала їхню супутницю повним іменем, яке та не любила. 

 — Ну і де? — Святові припекло відвідати вбиральню. Він нетерпляче тупцяв на місці і не розумів, чому Віта присікалася до нього. 

 — На світлині в  чоловічому журналі. Вона фотомодель! А нам заливала, що в офісі працює...

 — Ну, може, людина вважає, що це недостатньо серйозна професія для письменниці, от і не хотіла нам казати… Може, підемо вже досередини? 

 — Еге ж, ще й яка несерйозна! — Віта наблизила до нього обличчя і змовницьки прошепотіла. — Бо знімається в стилі “ню”! Знаєш, що це таке?

І чого б йому не знати. Що він, маленький? 

 — А ти, значить,  цікавишся такими журналами? — вирішив підпустити шпильку у відповідь, бо ж вона вже трохи дістала його своїми  балачками. 

Віта відхилилася, і на її обличчі проступив зневажливий вираз.

 — То хлопці на таке слинку пускають, а мені воно аж десь, — відказала вона. — Просто захотіла з тобою поділитися інформацією.

Продовження шукайте ТУТ

Ця книга буде безкоштовною!