У свій час зачитувалась "Золотою трояндою" Костянтина Паустовського. Деякі абзаци закарбувались в пам'яті. Зокрема про визначення справжнього змісту письменництва.

Минуло дуже багато років, а ці правила для мене не змінились.

Письменник не повинен кокетливо вимахувати ручкою, він покликаний, обливаючись потом, творити...

Іноді буває - напишеш, викладеш усе, що задумав, поставиш крапку, а душа ще тремтить і проситься: продовжуй!

І треба летіти, прислухаючить до свисту власних крил... Нести у світ те, що назріло, достигло певної кондиції внаслідок життєвих випробувань...

Не назвеш це досвідом, бо досвідчений письменник - то мудра людина поважного віку. А що поробиш, коли у власній оболонці сміється і підстрибує невгамовне дівчисько?

Так і прямую з ним, з отим нетерплячим дівчиськом, через роки, через радощі і прикрощі, гортаючи сторінки написаних творів, мріючи про нові здобутки на ниві письменництва...