Привіт всім.

Любі мої я до вас з порадою. 

Сьогодні хочу познайомити вас зі своєю новою історією, над котрою почала тільки працювати. Чесно кажучи, поки не можу визначити дату її публікації, та чи взагалі вона з'явиться на Букнеті. Тому ваші відповіді допоможуть мені врешті визначитись.

Чому в мене виникло питання "чи варта життя ця історія?" - все дуже просто... Мені цікаво чи мої читачі приймуть щось нове від свого автора. Адже ця історія має бути не схожою на всі мої попередні. Я хочу зробити її ніжною, чарівною та легкою, без драматичних та інтригуюче захопливих ноток.

Тож мені цікаво, чи ви готові на такий поворот в моїй творчості, адже здебільшого я пишу заплутані романтичні історії з нотками драми та заплутаних сюжетів.

Отже, зараз я вас познайомлю з невеличким вступом до цієї незвичайної книги.

— Цього не може бути! — дивилася усміхаючись на спалахи в небі.

Якщо не придивлятися, то бачиться, що у висоті літають салюти. Та не все так, як спочатку здається. Я чітко бачила, як блискучі золоті крихти сиплються в мої долоні. Вони налипали на моє тіло й воно ставало сяючим, мов сонячний промінь.

Я дійсно блищала. Дивилася на своє тіло й бачила райдужні виблиски, котрі воно випромінювало. Якщо сонце сховається, то я зможу освітити частину землі.

Вкотре не могла повірити, що мої мрії та фантазії почали втілюватися в реальність. Це не вперше зі мною, коли все, про що я мріяла почало з’являтися в реаліях.

Ще пів року тому я б не повірила, якби почула історію від когось про лимонний дощ, про золото з неба чи єдинорогів. Точніше, я вірила в усе це, але щоб воно було не в казках — навряд чи.

Все своє життя вірила в казку, фантазувала та писала щоденник з усіма своїми мріями. Завжди хотіла, щоб все, про що пишу, відбулося насправді й всі повірили в дива.

Я невиправна мрійниця, я вірю в усе, що бачила на сторінках фантастичних книг та в кадрах фільмів. На додачу до всього цього я вигадувала щось своє. Можливо банальне та передбачуване, але ніколи не хотіла зраджувати своїм мріям.

Я немов вітаю в хмарах, живу в якійсь казці і це мені подобається. Всі вважають мене дивакуватою, можливо, божевільною. Та мені все одно — я люблю своє незвичне життя й мені в ньому комфортно!

Друзі так мене й називають — Мрійниця. Я так звикла до цього прізвиська, що не завжди відгукуюсь на справжнє ім’я, котре отримала при народженні.

Ви подумаєте, що воно таке ж дивне, як мої мрії!? Але ж ні! Банальне, нічим не примітне ім’я — Лариса. І чесно зізнатися, не хотіла б його змінювати на якусь чарівну Бель, чи Аврору, чи якусь там героїню казки. Мене так назвали батьки і нехай на світі живе наче б то звичайна дівчина Мартинець Лариса Леонідівна, котрій двадцять п’ять і вона не припиняє вірити в дива.

Тож хочу познайомити вас зі своєю історією з самого початку. Може для когось вона видасться дивною, божевільною, а може неймовірною, ніжною та чарівною.

Буду рада будь-яким коментарям та вашим враженням. Чекаю відповідей на головне питання, котре не дає мені покою.

Щиро Ваша Натіко Маер (NAtiKO)