Коли Уляна прокинулася, за вікном уже світило сонце. Похапцем кинулася вмиватись та одягатись, адже треба було подати господареві сніданок.  Лаяла сама себе, що не встановила на телефоні будильник.

Вийшовши на кухню, побачила, що Родіон уже сам робить собі каву в кавоварці.

 — Ой, вибачте! — вигукнула Уляна. — Дозвольте, я приготую вам тости!

 — Доброго ранку! — привітався Родіон, наче вчора нічого й не трапилося. — Так, зроби, будь ласка, тости. І ще подай до них фуа-гра, там на нижній поличці холодильника, в такій маленькій скляній баночці. 

Він забрав чашку з кавою і подався до вітальні.

Цікаво, де була Мішель? Якби вона снідала з ним, то він би зробив дві кави. Мабуть, уже поїхала додому? Чи досі спить?

Втім, Уляні не було коли розмірковувати, вона швиденько підсмажила тости і почала шукати на нижній поличці величезного, під стелю, холодильника те саме фуа-гра. Але нічого з такою назвою серед консервів не знайшлося. 

Раптом їй перехопило дихання. О, ні, тільки не це!

Дівчина підбігла до відра зі сміттям і дістала звідти порожню скляну баночку, яка лежала з самого верху. На ній вона прочитала слова, що їх тільки-но почула від Родіона. Виходить, Уляна вчора з’їла ту страву, яку господар побажав сьогодні на сніданок…

Ну чому їй так катастрофічно не щастить? Але робити було нічого, вона прихопила першу-ліпшу баночку ( здається, то була печінка тріски), відкрила її і акуратно виклала вміст на маленьку тарілку, додавши виделку і ніж, потім поставила на тацю разом із тарілкою з тостами і поспішила до вітальні. Цього разу вже йшла обережно і дивилася під ноги, щоб не впасти.

Поставила сніданок перед господарем, котрий, як завжди, читав щось у ноутбуці.

 — Смачного, — сказала несміливо і відійшла вбік, щоб не стояти над головою. Вона не знала, чи тепер має йти на кухню, чи почекати, поки господар сам її відпустить?

Родіон взяв тост і збирався намастити його паштетом, але його рука з ножем зависла над тарілкою.

 — Здається, я просив фуа-гра, — зауважив він.

 — О, вибачте, але я  його не знайшла,  — випалила Уляна. Їй хотілося заплющити очі і втекти звідси чим подалі, але вона продовжувала стояти, як укопана.

 — Звичайно, що ти його не знайшла, — насмішкувато сказав Родіон. — Бо сама вчора все  з’їла і баночку викинула у сміття.

 — Я не знала, — в Уляни, здавалося, от-от з очей бризнуть сльози. — Вибачте, будь ласка, пане Родіоне! Ви сказали, що я можу їсти все, що є в холодильнику. Я подумала, що це звичайний паштет, такий, що в супермаркеті двадцять гривень коштує!

 — Угу, угу, — Родіон допив каву і уважно подивився на неї. — Та що це я, можеш їсти все, що тільки захочеш. Рекомендую ще чорну ікру, дуже поживно!

Уляна не могла зрозуміти, чи він говорить серйозно, чи насміхається з неї.

Але Родіон, побачивши її стан, змінив гнів на милість.

 — Краще за все — не соромитися і їсти приготовлені Валентиною страви, — сказав він. — Бо вона все одно на другий день усе повикидає. Та не панікуй так, я не вирахую вартість  того нещасного делікатесу з твоєї зарплатні!

 — Дякую, — пробурмотіла вона. 

 — Коли Мішель прокинеться, завариш їй зеленого чаю... і  там у шафці є вівсянка в пакетиках, заллєш окропом. Бо вона на дієті.

 — Добре…

 — І, будь ласка, більше не заходь без стуку до моєї кімнати. Ти все зрозуміла?

 — Так…

 — Ну от і чудово. Займайся пранням, прибиранням, що там іще. Скоро прийде Валентина, поснідаєш разом із нею. Щасливо залишатися!

Він забрав свій ноутбук і швидко вийшов із кімнати...

***

Новий розділ детективно-романтичної історії "Невтолима пристрасть" уже на сайті!

Щоб не пропустити оновлень, натискайте на кнопочку "Відстежувати автора" в моєму профілі!

Приємного читання та гарних вихідних!