— Пробач! Я не хотіла!

   — Навіщо ти брешеш?

  Тоні стояв у мене за спиною. Я не чула, як він підійшов. Він не намагався обійняти мене, навіть не збирався торкатися до мене.

   — Злякалася, так і скажи, — спокійно сказав він. — Згадала про Натана, вашу сім'ю? Не хвилюйся! Я все розумію.

  Він помовчав, а потім продовжив:

 — Я дуже хочу, щоб ти була щаслива! Але що робити зі своїм життям, вирішувати тільки тобі. Ти бачила, як живу я. Ти знаєш, як живеш ти. Тобі є що втрачати. Але мені є що тобі запропонувати. ... Я люблю своїх племінників, як рідних дітей. Не стану приховувати, крихітку Тоні я взагалі сприймаю, як свою власну дочку. ... Мені вже тридцять три. ... Це правда, у мене було багато жінок. Але ту єдину, з якою я захотів би мати спільну доньку, я так і не знайшов.

   Він говорив спокійним голосом, з невеликими паузами. Я все ще не наважувалася обернутися і подивитися на нього.

   — Подивись на мене! Не бійся і не ховайся!

   Повагавшись якусь хвилину, я повернулася до Тоні і подивилася йому в очі. Він абсолютно серйозно дивився в мої.

  — Не бреши сама собі! У кожного з нас одне-єдине життя. І ми самі його створюємо. Своїм щоденним вибором. Звинувачувати тут нікого.

Читаємо ТУТ.

Дякую усім, хто мене читає!

Гарного дня всім добрим людям!