Вітаю всіх авторів та читачів! Мар'яна доля започаткувала цікавий флешмоб "Літературне дежавю". Завдання флешмобу - запропонувати читачам уривок з книги, який перегукується з іншим літературним твором, чи народною творчістю, чи фільмом. Я з усією відповідальністю передивилася свої твори і зрозуміла: відчуття "дежавю" у мене виникає лише двічі та й обидва твори обігрують народні легенди та міфи. Не думаю, що в моєму випадку завдання виявиться надважким.))) Перший уривок з твору "Наречена"

"- Коханий, чи не мене ти шукаєш?

Ярослав обернувся: перед ним була Руслана. Жива і прекрасна, вона чарувала його глибиною своїх величезних синіх очей. Він анітрохи не здивувався, адже він знайшов її, знайшов своє кохання, свою мрію.

- Я ніколи тебе не забувала, коханий. Я знала, що ти врешті решт прийдеш до мене, тому й чекала. Завжди. Кожен день, кожну ніч.

- Обирай одну з нас, – промовляли дівчата своїми чаруючими голосами, перебиваючи одна одну. – І та кохатиме тебе. Обирай, адже ми всі чекали. Ми всі кохаємо тебе… обирай свою ДОЛЮ!

Ярослав знову по черзі глянув на всіх дівчат. А погляд все-таки затримався на Руслані. В очах її так само, як і колись світилось кохання, щира відданість та безмежна ніжність. Але чогось там невловимо не вистачало, і Ярослав ніяк не міг пригадати, чого. Він легко й швидко притягнув її до себе. Його руки ковзнули по ніжній шкірі, а губи нетерпляче знайшли її вуста. Та не відчув він ані жаданого полум’я обіймів, ані пристрасті поцілунків. Замість них якась примарна прозора прохолода.

Її руки непомітним рухом факіра розстібнули його сорочку та прослизнули під неї. Ярослав застиг в очікуванні, щільно притуляючи до себе кохану. Але несподівано, замість ніжних пестощів, він відчув лоскіт. Ярослав розсміявся, намагаючись визволитись з лагідних, проте незвично сильних рук дівчини. Вона сміялася разом з ним і продовжувала лоскотати. А він відчув, що до нього протяглися руки… руки… руки…, які лоскотали його з якоюсь фанатичною пристрастю. Тепер сміялися всі: їхній дзвінкий веселий сміх став страшним і навіть погрожуючим. Та він цього не помічав, звивався у руках звабниць та не міг відірвати очей від Руслани: спочатку в її очах з’явився хижий блиск, щось звіряче проявилось в її янгольському обличчі. Він знову пригадав образ у труні.

Ні! Це не Руслана! Ярослав намагався вирватись з ціпких рук, звиваючись вугром, але ці демонічні вакханки не бажали втрачати свою здобич. А міцніше за всіх його тримала та, яка щойно була Русланою. Вона постарішала за лічені секунди. Тепер це вже відьма-ворожка стискала його своїми сухими клешнями, здавалося, що вона хоче вирвати з нього всю душу. Її старечій моторошний регіт звучав, як вирок. З тим реготом усю Ярославову душу пройняв невимовний жах."

Другий уривок з оповідання "Перед світанком - найтемніше".

 

"В лісі було темно і страшно: гілки тріщали, пугачі ухали, щось дзюрчало, стогнало, пищало, скавучало, завивало – все породжувало у Васьковій голові первинні дитячі страхи. Але він знав: у цьому страшному місці його маленька Танюша зовсім самотня і беззахисна, тому відсував свої страхи подалі та уперто йшов вперед.

 Та раптом щось відчутно змінилося: запала мертва тиша. Від неї стало ще страшніше, ніж від моторошних звуків нічного лісу. Василько завмер і перестав дихати, вдивляючись в суцільну темряву, вслухаючись у вогку холодну тишу.

Несподівано просто перед ним з’явилася малесенька іскра, і одразу ж зникла. За мить вона знов заяскравіла і так само раптово згасла. Кілька довгих секунд пустотлива жаринка гралася з дурником у хованки, з кожною появою збільшуючись у розмірах. Та от непроглядну темряву розірвав яскравий спалах, який змусив Василька примружитись. Розплющивши очі, він знов припинив дихати. Перед ним була небачена досі краса: тендітна квітка, що розгорнула свої витончені полум’яні пелюстки, розсіюючи темряву навколо.

– Папороть… – прошепотів парубок, побачивши кущ, з якого росте та диво-квітка.

Він безтямно простягнув руку до вогняного суцвіття – і квітка опинилася в його руці.

Що сталося, дурник зрозумів не одразу, тому що йому здалося, що голова от-от має вибухнути – така вона стала велика й важка. Та розуміння наздогнало.

Він звик, що в його голові думок небагато, і всі вони повільні, наче слимаки. А зараз їх було занадто багато. Вони квапились, штовхались, шукали своє місце, прагнули виходу назовні – влаштували справжній безлад. У нього аж голова розболілася від того натовпу думок."

Запрошую бажаючих приєднатися до флешмобу!))) Щиро ваша Ана Пест.