Про кохання, мистецтво та перипетії долі...

Це мій новий роман  - "Муза"

Хоча він належить до жанру "жіночого роману", я б хотіла, щоб цю історію прочитали й чоловіки. Ця книга задумувалась мною спершу як сучасна "Мадам Боварі", потім я дещо змінила сюжет, проте незмінним залишилося те, що "Муза" - роман про стосунки чоловіків і жінок, про стереотипи, які існують у суспільстві, життєві випробування і сильні почуття.

Сподіваюся, книга знайде багато вдячних читачів.

А поки що запрошую до нового розділу:

До того я читала у книгах різні описи поцілунків, почуття героїв при цьому варіювалися у найширшому спектрі емоцій —  від екстазу і піднесення до огиди та відразливості. Але після власного поцілунку з Женькою у мене залишилася тільки одна думка — я була здивована і осоромлена. Мені здавалося, що тепер всі навколо будуть сміятися з мене і вказувати пальцями: "Та вона не вміє цілуватися! Яка з неї артистка?" І Женька — я  була впевнена — почне кпинити найпершим. 

А що вже скаже Олександр Миколайович — про те я боялася навіть думати. Тому стояла, опустивши голову і пекла раків.

Але потім все ж несміливо підвела погляд і перше, що побачила  — був несподівано схвальний вираз обличчя нашого режисера. Женька стояв спокійно, наче нічого не трапилося, і підморгував мені. А решта наших артистів займалися своїми справами — хтось поспішно зубрив роль, хтось роздивлявся стелю, дівчина пилочкою полірувала нігті, хтось перешіптувався з сусідом… На мене та мої переживання було, як кажуть, нуль уваги.

Чесно кажучи, я відчула велике полегшення, коли Олександр Миколайович мугикнув: "Ну що ж, можна було й краще вивчити слова, але хоч так…"

І тут же махнув нам рукою — мовляв, ви поки що вільні, і підкликав до себе інших студентів.

Я швидко пішла подалі від натовпу, вмостилася за стіл на самій “галерці”, розгорнула якийсь підручник і вдала, що уважно читаю.

 — Ти тримаєш книжку догори ногами, — почувся насмішкуватий голос прямо над моєю головою.

То був Женька. Він підійшов і безцеремонно всівся прямо на стіл.

 — Перелякалася? 

 — З чого ти взяв? — я намагалась говорити таким само недбалим тоном, як і він. — Просто в мене голова от-от лусне, я цілісіньку ніч вчила цю кляту роль. Якби ж то наперед знати, яку сцену він обере для перевірки…

 — Та ніколи не вгадаєш —  Мельник дуже хитрий, — кивнув головою мій “Ромео”.  — Але ж наче все нормально пройшло?

Я знизала плечима. Звідки мені знати? 

 — Та все добре, він залишився задоволеним нашою сценкою, — Женька несподівано вирішив змінити тему. — Слухай, а ти прийдеш сьогодні на дискотеку? 

 — Не знаю… Якщо Марина з Катею підуть…

 — А що тобі ті Марина з Катею? Вони взагалі не з нашої компанії.

 — А яка це “наша компанія”?

 — Ну ти даєш! — він махнув рукою у напрямку решти “артистів”, що згуртувалися навколо Олександра Миколайовича. — Наша, театральна! Підемо, потусуємося, треба ж ближче познайомитися з новенькими, типу тебе.

Він простягнув руку і легенько смикнув мене за волосся.

Така фамільярність мені не дуже сподобалася.

З іншого боку, на Женьку було неможливо ображатися. Він часто ляпав дурниці і вів себе безпосередньо, немов ще не вийшов із дитячого віку, але це компенсувалося його добродушністю і почуттям гумору. Легка безтурботна вдача нерідко ставала йому в нагоді — у скрутних ситуаціях він вміло прикидався дурником, і  завдяки цьому будь-які витівки сходили йому з рук.

Мабуть, роль піднесеного Ромео не зовсім йому пасувала. Якби я була режисером п’єси, то скоріше б доручила Женьці грати дотепного і гострого на язик Меркуціо. Але Мельнику було видніше. 

 — Побачу, може й прийду, — сказала я.

 — Не “побачу”, а “обов’язково прийду”! — Женька повчально підняв догори вказівного пальця.  — Таки треба взяти над тобою шефство! Я сам зайду увечері і тебе заберу. В якій ви кімнаті живете — сімсот тринадцятій?

Гуртожиток —  як великий циганський табір — тут усі все про всіх знали. І в гості міг зайти хто завгодно у будь-який час. Тож і не дивно, що Женька, з яким ми досі майже не були знайомі, знав, де я живу. 

І навіть про моїх сусідок мав інформацію.

 — Марина з Катею на дискач не ходять, вони більше по барах тусуються…

 — Звідки тобі все відомо? — не витримала я.

 — Маю свої джерела, дорогенька. До речі, ти непогано цілуєшся, як для першокурсниці!

Мені страшенно хотілося дати йому запотиличника товстим підручником, який я досі тримала в руці. Це ж треба, мало в школі було хлопців, що  вічно дражнили і доколупувалися, то тепер і в інституті доведеться відгавкуватися від кпинів цього “майстра розмовного жанру”.

 — На жаль, про тебе я так би не сказала, — буркнула, відмічаючи краєм ока, що дехто з дівчат уже повернули голови у наш бік. Мабуть, їм стало цікаво, про що ж ми так довго розмовляємо. 

 — То це лише зараз, а потім твоя думка може й змінитися, — зареготав він, підвівся й побрів до гурту хлопців. Вже за мить звідти почувся його голос і дружний сміх, схожий на іржання коней.

Мені дуже хотілося вірити, що ця компашка потішається не наді мною...

Буду дуже вдячна за коментарі, вподобайки та підписку на мій профіль. Попереду багато новинок, сюрпризів і подарунків. Натискайте кнопку "Відстежувати" - і ви точно нічого не пропустите!