Агрипина Галицька і жаб’ячі ліки.

Жаб’ячі ліки – то засіб від імпотенції, якою страждав чоловік Агрипини, польський князь Лєшек Чорний. Але, здається, вона страждала не менше!

На жаль, у нас віками культивувалося таке собі «провалля» в історії. Ми багато знаємо про Київських князів та їх дочок, які ставали королевами в різних країнах Європи. Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, Анна, Володимир Мономах, та багато інших... Ці імена нам добре відомі. І раптом: Київ впав у 1240 році під навалою Батиєвого війська а потім, у XVII столітті, з’явився Богдан Хмельницький і козаки! А що відбувалося у нас протягом тих чотирьохсот років – відомо тільки спеціалістам та любителям історії. І якщо у пересічної людини запитати, які історичні постаті жили у той період, то відповідь найчастіше буде така: Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Іван Калита, Іван Грозний... Тобто, нас старанно привчили до того, що сусідських героїв ми вважаємо «нашими», а про тих, які справді були нашими, нам не дуже то й розповідали.

А насправді після падіння Києва життя продовжувалося! І Галицько-Волинське князівство переживало розквіт, і Данило Галицький коронувався королем Русі.  І траплялися цікаві історії, з яких хоч зараз можна писати історичні (пригодницькі або любовні) романи.

Одна з таких напівзабутих героїнь – княгиня Агрипина Галицька, про яку у Польщі відомо більше, ніж у нас.

Агрипина Ростиславівна (1248 – прибл. 1409) була онучкою Великого князя Київського Михайла Всеволодовича. Він був родом з Чернігова і воював за Київський стіл з Данилом Галицьким (з сестрою якого був одружений) та іншими князями. На короткий строк сів у Києві, потім його вишибли, потім зумів повернутися, але у 1239 року втік у Галич, наляканий наближенням Батиєвого війська. І недарма. Бо коли він у 1246 році повернувся на руїни Києва і вирішив домовитися з Батиєм, щоб йому видали ярлик на князіння, монголо-татари його чи то затоптали, чи то забили. Ось так:

Згодом він через ту смерть був оголошений мучеником за віру і канонізований.

Його син Ростислав багато років воював з Данилом Галицьким, своїм дядьком по матері, бо сам претендував на Галицьке князівство. Але програв і втік до короля Угорщини, з донькою якого був одружений. Король пригрів зятя-невдаху і дав йому у володіння Славонію та Мачву. Незважаючи на програш, він вперто називав себе «Галицьким», що перейшло і на його дітей, яких у нього від Анни Угорської було шість.  Згодом Ростислав намагався завоювати Болгарію, але й там йому не вдалося перемогти.

Наймолодша донька, Агрипина Ростиславівна, вийшла заміж за Лєшека Чорного, польського князя, який у різні періоди був князем Іновроцлавським, Краківським, Сандомирським, Серадзьким, а у 1279 році був вибраний верховним польським князем. У поляків теж тоді був заплутаний період найбільшого феодального роздроблення.

У Лєшека було багато ворогів, як у Польші, так і довкола. На нього нападали сусіди. Він нападав на сусідів. Воював з батьком та мачухою, братами, литовцями, монголо-татарами, ятвягами, власними васалами, краківським єпископом, Левом Даниловичем Галицьким, на честь якого назване місто Львів... Був чорнявим і завжди вдягався в чорне, за що його прозвали Чорним. Видно, йому подобалося вдавати з себе такого загадкового, трагічного героя... 

Одружився з Агрипиною у 1265 році. І ось там розігралася справжня драма, над якою потім реготали Лєшекові вороги. Агрипина була вродливою юною дівчиною, якій хотілося кохання. А Лєшек не міг! Воювати проти усіх міг, а у ліжку – аж ніяк. Він намагався заспокоїти Агрипину тим, що нібито втомився від княжих справ. Але як тільки відпочине і набереться сил, то відразу все зробить. Нехай тільки Агрипина почекає ще трохи, ще кілька тижнів, ще місяць, ще, ще...

Агрипина чекала шість років! І, врешті-решт, не витримала. Одного разу княгиня у супроводі своїх придворних дам та служниць вступила у залу, де князь Лєшек саме приймав своїх підданих. Вона рішуче наблизилася до нього, скинула з голови покривало, яке традиційно носили заміжні жінки і наділа вінок – головний убір неодружених дівчат. Як бачимо, наша українська традиція йде з давніх давен...

Вона сказала, що по вині князя й досі залишається незайманою, а тому їй слід носити вінок замість покривала. І що це несправедливо, бо вона вийшла заміж, а тому по закону має право на нормальне шлюбне життя. Мовляв, нехай усі знають і вирішують, що їм з князем Лєшеком робити, бо їй несила терпіти таку зневагу у розквіті літ, коли інші жінки мають чоловіків та сім’ю.

Ось так зображує цю подію польський живописець Ян Матейко. Агрипина, з такими зрілими жіночими формами, розлютовано наїхала на переляканого князя.

Уявляєте, як соромно було Лєшеку?! Це ж велика ганьба – коли усі навколо регочуть і сумніваються у твоїй мужності!

Агрипина хотіла покинути Лєшека, але він затримав її і пообіцяв, що вирішить проблему. Що він чув про краківського лікаря, ченця Миколая, який вчився у Франції і знається на всіляких травах і ледве не на чарівництві...

Миколай наробив для Лєшека різних ліків з жаб, змій та іншої гидоти, яка у Середні віки вважалася чудодійною. У наступні роки Лєшек пив ті ліки, обмазувався ними з ніг до голови, їв гадюче і жаб'яче м’ясо, носив при собі жаб'ячі шкірки, перетерті у порошок... Над ним потішалася уся країна. Від нього постійно смерділо, як з болота. Казали, що він «впав у велику огиду серед народу». Але від імпотенції так і не вилікувався!

Бідна, бідна Агрипина Ростиславівна Галицька... Або Грифина, як її звали у Польші. Уявіть, як товкся коло неї той нещасний та огидний Лєшек, обмазаний жаб’ячим настоєм. Вона таки не витримала і покинула його, але через рік її вмовили повернутися. Негоже, мовляв, кидати у біді вінчаного чоловіка. Не по-християнськи. Відтоді вона поділяла з Лєшеком усі його біди, а після його смерті пішла у монастир.

Ось така сумна історія. І все ж таки, яка різниця між жінками з роду Рюриковичів, які жили у більш вільному європейському середовищі і хоч якось намагалися захистити свої права, і тими, яких тримали у московських теремах. 

***

Користуючись нагодою, пропоную до уваги читачів роман про іншу жінку з роду Рюриковичів (не російських, а наших, українських), княгиню Єлизавету Іллівну Острозьку.

"Гальшка Острозька. Книга 1"

"Гальшка Острозька. Книга 2"

Скоро цей роман вийде друком у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» і тут я залишу лише уривки для ознайомлення. А тому, любі читачі, читайте зараз, поки є можливість!