Будь течією!❤️

Бути чи не бути?

Усі ми впродовж життя над цим задумуємось. Коротка фраза шекспірівського героя навіює філософські роздуми. Кожен опиняється перед вибором. Стаються ситуації, в яких повинен лишитись тільки один вірний варіант. Добро чи зло, кар'єра чи сім'я, навчання чи робота, любов чи ненависть, зрада чи вірність - прикладів може бути безліч...

Жити і боротись за важливі цінності чи існувати, просто плисти за течією і хилитись, куди вітер повіє?  "Не пливи за течією, а стань нею!" - говорить Магура із мого містичного оповідання. А Остап стоїть на роздоріжжі, розгублений. Схоже, не тільки він...

Ось такий арт зробила до цієї історії❤️❤️❤️ Картинка клікабельна, можна переходити одразу до тексту))

Ловіть уривочок із фінального розділу:

" - Він сильно захоплений дійством... Вже не вибереться. Не встигне, - миттю отямилась в своєму тілі. Вони все ще знаходились в його квартирі.

Поважними маленькими кроками підійшла до нього. Хижо озирнулась навколо і не запримітивши нічого підозрілого, витягла гостре лезо з-під пояса сукні. Скільки на ньому було крові - не перелічити... Вчепилась у рокоять і чітко спрямувала погляд на груди. Один точний удар - і все. В очах блимнуло захоплення. Зробила висновок, що тіло знайдуть не скоро, і вона встигне сховатись.

- Пробач! Ти не перший... Але так треба, - промовила до непритомного і замахнулась.

"Ти не така, Магуро!" - раптово задзеленчало у вухах. "Ти - інша! Спробуй боротись!"

Від несподіванки жінка впустила зброю, що тут же з гучним ляскотом упала на підлогу. На якусь частку секунди їй здалось, що то був він. Коханий застерігав.

- З чим боротись?! Я давно не та, яку ти знав! - в розпачі опустилась на коліна. Наче стихло. Почула стукіт власного серця. - Я маю бути вільною! Будь ласка, - озвалась до похмурих сирих стін. Звісно ж, там нікого не було, але вона захвилювалась, як ніколи раніше. Та ні, уперше. Чому так? Чому врешті не може просто вбити?

- Що ж, спроба номер два, - відшукала кинджал. Лівою рукою провела по світлій чуприні, погладила щоку. Щільніше присунулась до його нерухомого тіла і знову замахнулась.

"Він був такий же. Лежав собі безтурботно. Лиш одинокий зойк вирвався з грудей, коли його проткнули наскрізь... Останній погляд був дарований мені. Лагідний, ніжний. Здається, він просив не сумувати", - чомусь згадалось, як її родичі виконували жорстоку помсту.

Виразно ще раз подивилась на Остапа.

- Ні, не можу, - важко видихнула, відкидаючи зброю. - Вони пов'язані. Я хочу, аби його рід продовжувався..."

Запрошую до прочитання))) Буду вдячна за підтримку❤️ Оповідання подане на конкурс "Потайсвіт". Мені важливо знати вашу думку)))