Найщиріші вітання

Сьогодні, під час читання твору сучасної української письменниці Софії Андрухович «Фелікс Австрія», мені кілька разів доводилось відволікатись, щоб привести себе до ладу. Справа у тім, що як читачеві мені хочеться прожити все разом із персонажами, натомість, як автор, я маю відсторонено поглянути на твір, щоби зрозуміти глибинну суть того, що в нього було вкладено письменницею. Абстрагуватись від життя, що вирує на сторінках, при цьому відчути і зрозуміти героїв – ось моя головна мета.

В черговий раз згорнувши книжку, щоб подумати, моя свідомість згенерувала питання, відповідь на яке я власне намагаюся з’ясувати тут: чи можна писати твір, перебуваючи у апатичному настрої? Щоб запобігти нерозумінню, одразу проясню деякі моменти і висвітлю свою позицію: по-перше, мова про великий або ж середній твір із наявними мислячими персонажами; по-друге, характери персонажів не враховуються (мова не про те, щоб ужитись в роль похмурого героя); по-третє, на мою суб’єктивну думку, якщо автор живе думками персонажів – робота не матиме глибокого сенсу.

Трішки розкрию останній пункт. У книзі, зазвичай, подається якась проблематика, якесь завдання, яке мають вирішити герої впродовж твору, будь воно безпосередньо матеріальним чи переважно духовним, і, коли автор дивиться на все з точки зору творця, він усвідомлює всю суть проблемного моменту, заздалегідь розуміє потребу і шлях його вирішення. Це дає йому змогу робити невеликі підказки персонажам, у кому напрямку слід рухатися, коли краще зупинитися, коли краще продовжити йти. Натомість, у хорошій книзі, герої не є маріонетками, творець дає їм можливість вибору, дозволяє помилятися, не завжди фінал у рожевих тонах. Автор – ніби спостерігач. Що ж стосовно книг, у яких автор думає мозком героя – вони не завжди захоплюючі. Фінал у них виходить таким, яким би хотів його бачити персонаж. Все виглядає нещирим і фальшивим, скидаючись на дитячу казку за стереотипним сценарієм. Передбачуваний фінал – хрест на творові. Однак, говорячи про писання за першим зразком, варто зазначити, що воно не означає, авторської відстороненості від твору, а отже – вжитись у конкретну роль для того, щоб яскравіше передати характер того чи іншого персонажа не тільки допустимо, а й цілком правильно.

Така моя позиція. Натомість, якщо писати в стилі відмежованого творця, чи не буде робота занадто холодною? Чи буде достатньо цікавою? Чи викличе належне захоплення? Де та межа, те лезо, по якому треба зосереджено йти, без права оступитись?

Роздуми затягнулись. Під кінець допис почав нагадувати: «Почали за здоров’я, кінчили за упокій». Сподіваюся, моє внутрішнє протистояння вдалося виразити правильними словами

P. S. Вважаю за необхідне зауважити, що під час написання виникло ще як мінімум два проблемних для автора питання. Акцентуюсь на них у наступних дописах))

З повагою, Historyk