Дякую Мар'яну Долю за переданий флешмоб від Наталії Девятко. Дійсно, сни - це ціла незвідана імперія, їх значимість не можна переоцінити.

Долучаюсь до флешмобу уривком з роману "СТРІЛИ ПЕРУНА".  Це пригодницьке міське фентезі з романтичною лінією, основане на міфах давніх слов'ян.

"Наснилося Іллі, що летить він над остовом. Що це Хортиця - впізнав одразу, бо бував там на екскурсії. І статую Перуна впізнав. Серйозний «дядько» стоїть собі, не помічаючи плин часу та не звертаючи уваги на туристів. Щоправда, сьогодні туристів не було. Хоча, звісно, які туристи посеред ночі? Та все ж коло Перуна було людно. Дев’ять вогнищ (бо 9 – то число Перуна) розкинулись навколо статуї, немов пелюстки вогняної квітки. Навколо були понатикані прямо у землю стріли. Перед Перуном на вишитій ряднині лежало підношення: хліб, м’ясо, фрукти, вирізьблені із дерева чи каменю фігурки. Статуя була обкладена гілками дуба та калини, та травами, серед яких Ілля впізнав папороть, чортополох та отруйний вовкобій, бо то все рослини Перуна. Чоловіки у білих вишитих сорочках та жінки у довгих білих платтях з розпущеним волоссям, прикрашеним вінками, застигли навколо. Жрець з ритуальним ножем у руці готувався до жертвоприношення. Червоний півень кволо хрипів, здогадуючись про свою долю, бо вже через мить краплі крові, мов ягоди калини, розсипались довкола.

- Слава Перуну! – роздалося хорове, і старовіри  закружляли навколо статуї у якомусь неймовірному танкові, співаючи стародавні пісні.

Іллю ніхто не помічав, бо його нібито й не було. Він не відчував свого тіла, не бачив рук чи ніг, ніби самі очі мандрували світом. Усвідомивши цей факт, юнак злякався, рвонувся з місця та й полетів геть. Дерева, кущі, пісок, берег, чорна вода Дніпра - усе зливалося, рухалось. Іллю охопив жах, здалося, що так він і залишиться назавжди безтілесним духом без роду та племені, вічно поневірятиметься світом, сам-один, нікому не видимий і не потрібний. Він кидався туди, сюди, метушився, панікував, поки не побачив, як із заростей споглядають за ним холодні безжальні очі, що виблискують потойбічним сяйвом. Так і не розгледівши у темряві голову спостерігача, що здалася чорною та зловісною, Ілля помчав геть, аби тільки подалі від того страховиська, і прокинувся весь у холодному поту, важко дихаючи та з гострим головним болем.

Довго лежав після свого нічного жаху, перебирав у пам’яті події цього неймовірного дня, аж поки, майже на світанку, повіки не потягнулися одна до одної, немов магніти."

Передаю естафету усім бажаючим, хто поважає сни! Успіхів!