Міф перший. Фбр ловить серійних убивць

Руйнуємо голлівудські міфи про маніяків (колонка для авторів та читачів жанру)

Цей міф мало не призвів до того, що під час створення вітчизняного правоохоронного органу ДБР (Державне бюро розслідувань) парламентарі ледь не нагородили його функцією розслідування серійних убивств. Дійсно, у перших редакціях законопроекту про ДБР до підслідності останнього відносили розкриття серійних та садистсько-сексуальних убивств. В останню мить передумали, чому дають декілька пояснень. Перше — це відсутність у новоствореного органу достатніх ресурсів, аби забрати собі цю категорію кримінальних проваджень по всій Україні. Друге — небажання одразу нариватися на скандали, адже такі справи у всьому світі часто розслідуються десятиліттями, а від нових структур народ очікує блискавичної ефективності. Третє — створення ДБР як важелю впливу на топ-чиновників, а не на шмаркатих маніяків, які виють на повний місяць. Але найбільше я вірю у версію про те, що коли дійшло до обговорення, то хтось поцікавився, чи дійсно ФБР, з образу і подоби якого нібито малювали наш вітчизняний аналог, в дійсності розслідує злочини такої категорії. І, ясна річ, тоді правда спливла назовні.

Розумію, багатьох може засмутити той факт, що їх улюблені клариси старлінги та агенти купери — це фарс і штамп, яким читача/глядача введено в оману на самому старті, з сюжетного фундаменту.

Коли на місце вбивства прибувають екзальтовані люди в чорному і говорять дурнуватим полісменам, що ця справа відтепер поза їх компетенцією, — це всього лиш голівудський штамп, який не має під собою жодного об’єктивного підґрунтя. Нормальний полісмен у такому випадку має, щонайменше, запитати спеціального агента, чи викладали йому перед прийомом на службу основи правознавства. Адже федеральне бюро розслідувань займається лише ФЕДЕРАЛЬНИМИ злочинами, до яких вбивство (злочин за карним законодавством конкретного штату) не відноситься. Простіше кажучи, підслідність ФБР — це все те, що посягає не на штат, а на центр, саму федерацію, об’єднання штатів. Це пограбування банків, кібератаки, рекет, терористичні акти, інтернет-злочини, поштові злочини, ухилення від військової служби, але не маніяки з їхніми вигадливими crime scenes.

В цьому сенсі примітними є ресурси Вікіпедії. Російськомовна версія стверджує (щоправда, не посилаючись на джерела), що у складі Управління кримінальних розслідувань, реагування та кібернетики (Criminal, Cyber, Response, and Services Branch, CCRSB), є відділ кримінальних розслідувань (Criminal Investigative Division, CID), одним із завдань якого є розслідування серійних убивств. Україномовна та англомовна версія про це «сором’язливо» умовчують. Офіційний же сайт ФБР конкретизує, що CID займається розслідуванням:

службових злочинів;

кібератак;

терористичних актів;

злочинів, пов’язаних із використанням зброї масового ураження;

злочинів у сфері розвідки/контррозвідки;

організованої злочинності;

корупції;

злочинів, що посягають на федеральні цивільні права громадян;

насильницьких злочинів.

У свою чергу, до підслідних ФБР насильницьких на офіційному сайті віднесено:

          бандитизм;

          злочини проти дітей/онлайн педофілію;

          злочини, вчинені на індіанських територіях;

          торгівля людьми;

          пограбування банків та пограбування ювелірних крамниць!

          Що ж до серійних та масових вбивств, то на сайті лиш констатовано, що: «significant violent crime incidents such as mass killings, sniper murders, and serial killings can paralyze entire communities and stretch state and local law enforcement resources to their limits», тобто «значні насильницькі злочини, як масові вбивства, снайперські вбивства та серійні вбивства можуть паралізувати цілі громади та наблизити місцеві правоохоронні органі до межі їх ресурсів», що, погодьтесь, аж зовсім не означає розслідування ФБР таких злочинів. Про те, що бюро не розслідує злочини маніяків красномовно свідчать як щорічні звіти ФБР про досягнення у розслідуваннях підслідних йому злочинів, так і матеріали з сайту щодо сприяння іншим органам у розслідуванні серійних убитвств: «The goal of the NCAVC analysis process is to provide law enforcement agencies with a better understanding of the motivations and behaviors of serial offenders, to help identify them» («Мета аналітики NCAVC полягає у допомозі правоохоронним органам щодо кращого розуміння мотивів та поведінки серійних насильницьких злочинців, допомога в їх ідентифікації»).

Тому жахливого Бафало Біла з професором Лектером мали б ловити оті тупоголові копи замість блискучої випускниці академії ФБР Клариси Старлінг. Оті примітивні посіпаки з провінційного офісу шерифа мали б вийти на розгадку смерті Лори Палмер замість блискучого інтелектуала Купера. Те ж саме стосується ігро-індустрії, де агент «підрозділу серійних злочинів» ФБР Ітан Томас (Condemned: Criminal Origins) не може дати ради своїм розслідуванням щодо маніяків або ж агент Норман Джейден (Heavy Rain) втомлюється шукати порозуміння з місцевими копами. Таких прикладів величезна кількість.

Впевнений, багато з вас досі не вірять написаному. Тоді послухаємо самого ФБРівця:

«Дослідницький підрозділ підтримки, що є частиною Національного центру аналізу особливо небезпечних злочинів ФБР в Квонтіко, не ловить злочинців. Цим займається місцева поліція та, враховуючи колосальний тиск на неї, робить це у більшості випадків до біса добре. Ми ж намагаємося їй допомогти, спрямовуючи розслідування в потрібний бік та пропонуючи активні заходи, що здатні виявити злочинця. А коли його ловлять — я знову підкреслюю: поліцейські, а не ми, — виробляємо основні підходи та прийоми, які під час судового процесу дозволяють прокуророві повною мірою розкрити істину особистість підсудного».

Це слова Джона Дугласа з його книги «Мисливці за розумом» (за якою, до слова, зняли однойменний серіал, задля драматизму наситивши його все тими ж міфами про ФБР). Дуглас тривалий час очолював відділ NCAVC — біхевіористики (поведінкової психології), який базується на навчальній базі ФБР в Квонтіко, Вірджинія, та займається експертною діяльністю з дослідження поведінки у всіх видах злочинності. Вони надають свої рекомендації, висновки та психологічні портрети, як оперативникам свого відомства, ФБР, так і всім іншим правоохоронним органам США, а також іноземних країн. Тобто, за реаліями нашого кримінального процесуального законодавства, службовці цього відділу ФБР є не слідчими і не працівниками оперативного підрозділу, а лише спеціалістами, що долучаються до процесу розслідування, або, у кращому випадку, експертами з психології. Вони не вистежують маніяків і не бігають за ними з пістолетом у руці. Інші ж службовці ФБР взагалі не мають жодного відношення до розслідування вбивств, якщо це не, скажімо, вбивство на території індіанської резервації, вбивство сенатора чи федерального маршала, що будуть кваліфіковані не як вбивство, а злочин проти національної безпеки — терористичний акт або посягання на державного діяча (та й те, не здивуюся, що для таких випадків у них передбачено слідчі комісії чи спеціальні слідчі органи).

В США вбивства віднесено до підслідності поліції (втім, як і в нас, крім окремих винятків, коли, скажімо вбиває депутат, той самий поліцейський чи військовослужбовець).

Насамкінець кілька слів про причини появи цього міфу. Припускаю, що якщо не автором, то його активним просувачем у маси був той самий автор серії про походеньки канібала-Ганібала лектора-Лектера Томас Гарріс, який свого часу відвідував ознайомчий курс про злочинність на тій самій базі ФБР в Квонтіко. Він гарно переніс окремі риси таких серійних убивць США, як Тед Банді та Ед Гейн на своїх персонажів, водночас нагородивши їх низкою інших штампів та, видно, не до кінця розібрався у нормативній складовій роботи ФБР, оскільки романтизував образ агента, який замість справ державних, самовіддано займається розплутуванням кривавих драм.

Що ж, з підслідністю розібралися. Перейдемо до суб’єкта злочину, про що в наступній статті та в трилогії «Експеримент Каменєва» на Букнеті.