Додано
29.12.20 14:05:06
❤️ Кохання - це я ❤️
«L – це погляд, яким ти дивишся на мене;
O – це та єдина, яку я бачу;
V – дуже-дуже екстраординарно;
E – навіть більше, ніж все, що ти так любиш і навіть обожнюєш.
Кохання – це більше, ніж просто гра для двох. Візьми моє серце, але не розбивай його, будь ласка, тому що кохання придумали для нас з тобою.» (переклад із пісні «L-O-V-E»).
Привіт, моя дорога букнетівська сімейка!
Тепер і я приймаю естафетну паличку у флешмобі «Кохання – це я» від Дар’ї Новицької, якій щиро дякую за таку романтично-цікаву ідею.
Сьогодні, я ознайомлю вас із романтичними признаннями моїх головних героїв у циклі «Дозволь мені…». Хтось можливо читав уже їх, а комусь ці цитатки будуть у новинку. Так як у циклі є любовний трикутник і ще не всі знають, кого ж обрала моя гг, я залишаю найкращі признання обох партнерів для інтриги :)
Насолоджуйтеся!..
1. «…Взяла чашку з чаєм і всілася біля каміна. Відчула, як мене накриває спокій, а весь гнів кудись зникає. Що це за чудо-чай? Тревор зайшов і побачив мене, як я п'ю.
- Ну як?
- Смачно. Він і справді заспокоює.
- Якщо ти заспокоїлась, то сподіваюсь, ти не образишся на мене, що я капнув тобі двадцять капель заспокійливого?
Я закотила очі. Дійсно, як я сама не догадалась?
- Зараз ні, а ось коли дія препарату закінчиться, то побачимо, — трохи із сарказмом промовила я, а хлопець посміхнувся і сів біля мене, дивлячись на те, як горить вогонь, — Насправді… Я мала вибачитись перед тобою, а не влаштовувати істерику.
- Можливо й так, але я не це хотів почути.
- А що тоді?
- Я впустив тебе не через то, щоб почути пробачення. Я хотів почути, що ти справді відчуваєш до мене. Можливо все це дарма?
- Тобто дарма?
- Навіть не знаю, як пояснити, — сказав хлопець, нарешті відірвавши погляд від вогню і поглянувши на мене, — Я боюсь закохатись в тебе настільки, що мені потім буде боляче впасти із висоти цих почуттів.
Я завмерла в кріслі. Хотіла, щось відповісти, та Тревор продовжив:
- Але я боюсь, що це занадто пізно, бо я вже закоханий в тебе, Меган.
У скронях швидко запульсувала кров. Мені почулося чи він справді сказав, що закоханий в мене? Я відвернулася, думаючи про щось своє. Тревор сумно кивнув, встав із крісла і підійшов до вікна, вдивляючись у світло ліхтаря. Я взяла себе в руки, поставила чашку на стіл і підійшла до нього. Провела долонями по його спині. Хлопець зразу випрямився, як відчув мій дотик.
- Я… Кохаю тебе, Треворе, — вирвались ці заповітні слова від мене, від чого хлопець зразу обернувся, — І я хочу бути з тобою. Не ображайся на мене, будь ласка. Я не хотіла зробити тобі боляче.
- Мег, — прошепотів він, вглядаючись мені у вічі й поправляючи неслухняне пасмо мого волосся, — і я кохаю тебе.
Так, так, так! Я кохаю його! Зараз я нарешті зрозуміла це відчуття. Можливо розмова, яка відбулася декілька хвилин тому, підштовхнула мене до признання, але не це зараз важливо. Я пригорнула його ще ближче до себе і поцілувала його. Мені не вистачало пристрасті від нього, тому я сама наважилась зробити перший крок. Тревор спершу не зрозумів, але, зрештою, піддався мені, втрачаючи контроль. Він схопив мене за руку і повалив на ліжко. Я зовсім не стримувала себе і потягнула його футболку уверх…
- Стоп, Мег. Тобі не здається, що ми занадто поспішаємо?
- Що? – задихавшись відповіла я, не дуже зрозумівши його слова.
- Я не хочу поспішати. Ти завтра будеш шкодувати.
- Люблю не поспішати, — промовила зрозуміло я і чмокнула його у ніс. Тревор ліг і пригорнув мене до себе, засинаючи...».
- Ну як?
- Смачно. Він і справді заспокоює.
- Якщо ти заспокоїлась, то сподіваюсь, ти не образишся на мене, що я капнув тобі двадцять капель заспокійливого?
Я закотила очі. Дійсно, як я сама не догадалась?
- Зараз ні, а ось коли дія препарату закінчиться, то побачимо, — трохи із сарказмом промовила я, а хлопець посміхнувся і сів біля мене, дивлячись на те, як горить вогонь, — Насправді… Я мала вибачитись перед тобою, а не влаштовувати істерику.
- Можливо й так, але я не це хотів почути.
- А що тоді?
- Я впустив тебе не через то, щоб почути пробачення. Я хотів почути, що ти справді відчуваєш до мене. Можливо все це дарма?
- Тобто дарма?
- Навіть не знаю, як пояснити, — сказав хлопець, нарешті відірвавши погляд від вогню і поглянувши на мене, — Я боюсь закохатись в тебе настільки, що мені потім буде боляче впасти із висоти цих почуттів.
Я завмерла в кріслі. Хотіла, щось відповісти, та Тревор продовжив:
- Але я боюсь, що це занадто пізно, бо я вже закоханий в тебе, Меган.
У скронях швидко запульсувала кров. Мені почулося чи він справді сказав, що закоханий в мене? Я відвернулася, думаючи про щось своє. Тревор сумно кивнув, встав із крісла і підійшов до вікна, вдивляючись у світло ліхтаря. Я взяла себе в руки, поставила чашку на стіл і підійшла до нього. Провела долонями по його спині. Хлопець зразу випрямився, як відчув мій дотик.
- Я… Кохаю тебе, Треворе, — вирвались ці заповітні слова від мене, від чого хлопець зразу обернувся, — І я хочу бути з тобою. Не ображайся на мене, будь ласка. Я не хотіла зробити тобі боляче.
- Мег, — прошепотів він, вглядаючись мені у вічі й поправляючи неслухняне пасмо мого волосся, — і я кохаю тебе.
Так, так, так! Я кохаю його! Зараз я нарешті зрозуміла це відчуття. Можливо розмова, яка відбулася декілька хвилин тому, підштовхнула мене до признання, але не це зараз важливо. Я пригорнула його ще ближче до себе і поцілувала його. Мені не вистачало пристрасті від нього, тому я сама наважилась зробити перший крок. Тревор спершу не зрозумів, але, зрештою, піддався мені, втрачаючи контроль. Він схопив мене за руку і повалив на ліжко. Я зовсім не стримувала себе і потягнула його футболку уверх…
- Стоп, Мег. Тобі не здається, що ми занадто поспішаємо?
- Що? – задихавшись відповіла я, не дуже зрозумівши його слова.
- Я не хочу поспішати. Ти завтра будеш шкодувати.
- Люблю не поспішати, — промовила зрозуміло я і чмокнула його у ніс. Тревор ліг і пригорнув мене до себе, засинаючи...».
2. «…- Дай вгадаю, ти вирішила зробити вечірку і навіть не покликала мене.
Я щось казала за те, що він не встигне пожартувати? Ага, звичайно. От на що, на що, а на це час Райлі завжди знайде.
- Звісно, як ти догадався? – сарказмом відповіла я, плеснувши у долоні та покрутившись перед ним. – До речі, як тобі моє вбрання для вечірки та компанія швабри із зошитом?
- Вражає, - усміхнено сказав хлопець, розтягнувши ці слова, розглядаючи мене з ніг до голови.
Схоже, його теж розважила моя відповідь…
- Ти хотів про щось поговорити?
Після цього, Райлі знову посерйознішав і кивнув, підійшовши ближче.
- Так, мені потрібно розповісти дещо…
- Ну так розповідай швидше, бо я шалено хочу спати, - промовила я, злегка позіхнувши, не надаючи цій розмові якоїсь важливості, але те, що він почав говорити…
- Мені важко визнати це, але у мене складається таке враження, що якщо не скажу це зараз, то потім дуже сильно пошкодую, бо виявиться занадто пізно.
Кожна клітинка мого тіла й мозку напружилася. Моя брова, у здивуванні, поповзла уверх, чекаючи на закінчення речення.
- Сьогодні вночі мені приснився сон, - хлопець схилив голову вниз, підбираючи слова. – Я, мабуть, вперше закричав, прокинувшись таким чином.
- І що тобі снилося? – запитала нетерпляче, а Райлі нахмурився від того, що я перебила його...
- Не що, а хто… - він знову почав і різко замовк, ніби ці слова вилетіли з його вуст випадково, але ж я встигла почути.
За весь час, який знала його, я пізнала характер Райлі на максимум. Йому важко розказати, пояснити, признати щось важливе словами. Замість цього, він вибирає дії, щоби таким чином донести свою думку. Але зараз, коли він старається висловитися усно, дає мені якусь надію.
- Якщо не готовий, то не ка… - промовила втомлено я, але Деймонд різко перебив мене, шокувавши мене наступним реченням:
- Мені снилася ти, - він зажмурився так, ніби говорити таке було соромно, а у мене аж руки затремтіли від паніки. – Ти кричала та благала мене про допомогу.
… Мої долоні акуратно обхопили його обличчя, щоби він глянув на мене.
- Як бачиш, зі мною все добре, і я досі жива. Це, що ти переживаєш, зайве…
- Ні, не зайве! – різко відповів він і так само взяв мене за обличчя, шукаючи щось в очах. – Я боровся з цим тупим почуттям! Я намагався знищити усі думки про тебе, але я програв, бляха!
- Що?.. – прошепотіла я, коли до мене почав доходити сенс цієї розмови.
- Я зрозумів, що якщо втрачу тебе, то мій світ перестане існувати, бо я занадто боюся втратити тебе, Мегс.
Здається, моє серце пропустило один удар, коли я почула ці слова. Я широко розплющила очі, уважно спостерігаючи за ледь помітними зморшками на його обличчі. Вишукувала якийсь підступ, але його не було. Райлі все говорив щиро.
- Це відчуття просто вбиває, змушує здаватися і показувати свої слабкі сторони, а я це так ненавиджу, - продовжуючи, він гірко розсміявся, обдумуючи кожне слово наперед, перш ніж сказати, - але я не можу більше мовчати, бо ці почуття «з’їдають» мене зсередини. Та й брехати я також не дуже вмію…
Клянусь, це для мене звучало відвертіше, ніж всі ті признання, навіть зі словами «я тебе люблю», які я чула раніше за все своє життя. Вперше Райлі так відкрив свою душу переді мною. Я шокована, зворушена, здивована і рада одночасно…
…Хлопець сам був шокований від того, що признався, хоча не гадав, що все відбудеться саме так. Він придумував собі дещо інший сценарій у його голові. Може, взагалі б не казав це, якби не страх за мене.
Я тихо наважилася запитати:
- І що ти зараз відчуваєш? Хіба тобі не стало легше, коли ти навіть не мені, а сам собі признався у цьому?
Ну давай, скажи це. Не муч більше ні мене, ні себе. Вже занадто пізно, щоби забирати свої слова назад…
- Стало… - визнав він, втомлено потираючи обличчя.
- І що? Ти досі вважаєш признання у почуттях слабістю?
Момент, і Райлі знову опинився поруч, притискаючи моє тіло до стола, і обома руками спершись об дерев’яну дошку, оточивши мене зі всіх сторін.
- Не слабістю, - захитав головою він. – А чимось нереальним для мене. Такі, як я, не заслуговують відчувати! І навіть не думай признатися мені у відповідь, бо стане ще болючіше!
- Так уже пізно! – у сльозах викрикнула я, зразу змахнувши їх. Хлопець завмер, коли я перебила його, болісно дивлячись у мої вічі. – Я також боюся тебе втратити, Райлі. Навіть тоді, коли ображалася після Лас-Вегасу, водночас переживала за те, що більше не побачу тебе…
Видно хотів щось заперечити, але я протягнула палець до його губ, змушуючи не казати більш нічого.
- Я також ненавиділа себе за це, бо навколо стільки людей, які приділяють мені багато уваги, але мене до тебе, ніби магнітом тягне, - усміхнулася натягнуто я, опустивши погляд, не витримавши його напору. – Попри все те, що я дізналася про тебе і знаю зараз, я все одно хочу бути поруч з тобою. Хоч ми дві різні божевільні протилежності, які ніби-то не мають знаходитися разом, все одно хочу бути твоєю.
Я скривилася, стримуючи сльози, але у наступний момент, Райлі кільцем обхопив мої плечі, пригорнувши до себе так ніжно обіймаючи. З моїх легень вирвався полегшений видих і я повторила його дію. Ці обійми викликали різноманітну гаму емоцій всередині. Вони відчувалися чимось більшим… Більшим, ніж пильні погляди, більшим, ніж поцілунки і навіть більшим, ніж секс. Тому що, ми оголили одне перед одним не просто тіла – ми оголили наші душі. Хіба це не найінтимніше, що можна довірити людині, яка ще не так давно була незнайомою?
Залишивши короткий поцілунок на моїй шиї, Райлі притиснувся своїм чолом до мого, прошепотівши:
- Тобі не потрібно ставати моєю…
Моє серце закалатало ще швидше, долоні спітніли. Я вже подумала, що ось і все. До Райлі знову повернулося його кам'яне серце, але...
- Тому що ти, крихітко Мегс, вже давно стала нею…».
Я щось казала за те, що він не встигне пожартувати? Ага, звичайно. От на що, на що, а на це час Райлі завжди знайде.
- Звісно, як ти догадався? – сарказмом відповіла я, плеснувши у долоні та покрутившись перед ним. – До речі, як тобі моє вбрання для вечірки та компанія швабри із зошитом?
- Вражає, - усміхнено сказав хлопець, розтягнувши ці слова, розглядаючи мене з ніг до голови.
Схоже, його теж розважила моя відповідь…
- Ти хотів про щось поговорити?
Після цього, Райлі знову посерйознішав і кивнув, підійшовши ближче.
- Так, мені потрібно розповісти дещо…
- Ну так розповідай швидше, бо я шалено хочу спати, - промовила я, злегка позіхнувши, не надаючи цій розмові якоїсь важливості, але те, що він почав говорити…
- Мені важко визнати це, але у мене складається таке враження, що якщо не скажу це зараз, то потім дуже сильно пошкодую, бо виявиться занадто пізно.
Кожна клітинка мого тіла й мозку напружилася. Моя брова, у здивуванні, поповзла уверх, чекаючи на закінчення речення.
- Сьогодні вночі мені приснився сон, - хлопець схилив голову вниз, підбираючи слова. – Я, мабуть, вперше закричав, прокинувшись таким чином.
- І що тобі снилося? – запитала нетерпляче, а Райлі нахмурився від того, що я перебила його...
- Не що, а хто… - він знову почав і різко замовк, ніби ці слова вилетіли з його вуст випадково, але ж я встигла почути.
За весь час, який знала його, я пізнала характер Райлі на максимум. Йому важко розказати, пояснити, признати щось важливе словами. Замість цього, він вибирає дії, щоби таким чином донести свою думку. Але зараз, коли він старається висловитися усно, дає мені якусь надію.
- Якщо не готовий, то не ка… - промовила втомлено я, але Деймонд різко перебив мене, шокувавши мене наступним реченням:
- Мені снилася ти, - він зажмурився так, ніби говорити таке було соромно, а у мене аж руки затремтіли від паніки. – Ти кричала та благала мене про допомогу.
… Мої долоні акуратно обхопили його обличчя, щоби він глянув на мене.
- Як бачиш, зі мною все добре, і я досі жива. Це, що ти переживаєш, зайве…
- Ні, не зайве! – різко відповів він і так само взяв мене за обличчя, шукаючи щось в очах. – Я боровся з цим тупим почуттям! Я намагався знищити усі думки про тебе, але я програв, бляха!
- Що?.. – прошепотіла я, коли до мене почав доходити сенс цієї розмови.
- Я зрозумів, що якщо втрачу тебе, то мій світ перестане існувати, бо я занадто боюся втратити тебе, Мегс.
Здається, моє серце пропустило один удар, коли я почула ці слова. Я широко розплющила очі, уважно спостерігаючи за ледь помітними зморшками на його обличчі. Вишукувала якийсь підступ, але його не було. Райлі все говорив щиро.
- Це відчуття просто вбиває, змушує здаватися і показувати свої слабкі сторони, а я це так ненавиджу, - продовжуючи, він гірко розсміявся, обдумуючи кожне слово наперед, перш ніж сказати, - але я не можу більше мовчати, бо ці почуття «з’їдають» мене зсередини. Та й брехати я також не дуже вмію…
Клянусь, це для мене звучало відвертіше, ніж всі ті признання, навіть зі словами «я тебе люблю», які я чула раніше за все своє життя. Вперше Райлі так відкрив свою душу переді мною. Я шокована, зворушена, здивована і рада одночасно…
…Хлопець сам був шокований від того, що признався, хоча не гадав, що все відбудеться саме так. Він придумував собі дещо інший сценарій у його голові. Може, взагалі б не казав це, якби не страх за мене.
Я тихо наважилася запитати:
- І що ти зараз відчуваєш? Хіба тобі не стало легше, коли ти навіть не мені, а сам собі признався у цьому?
Ну давай, скажи це. Не муч більше ні мене, ні себе. Вже занадто пізно, щоби забирати свої слова назад…
- Стало… - визнав він, втомлено потираючи обличчя.
- І що? Ти досі вважаєш признання у почуттях слабістю?
Момент, і Райлі знову опинився поруч, притискаючи моє тіло до стола, і обома руками спершись об дерев’яну дошку, оточивши мене зі всіх сторін.
- Не слабістю, - захитав головою він. – А чимось нереальним для мене. Такі, як я, не заслуговують відчувати! І навіть не думай признатися мені у відповідь, бо стане ще болючіше!
- Так уже пізно! – у сльозах викрикнула я, зразу змахнувши їх. Хлопець завмер, коли я перебила його, болісно дивлячись у мої вічі. – Я також боюся тебе втратити, Райлі. Навіть тоді, коли ображалася після Лас-Вегасу, водночас переживала за те, що більше не побачу тебе…
Видно хотів щось заперечити, але я протягнула палець до його губ, змушуючи не казати більш нічого.
- Я також ненавиділа себе за це, бо навколо стільки людей, які приділяють мені багато уваги, але мене до тебе, ніби магнітом тягне, - усміхнулася натягнуто я, опустивши погляд, не витримавши його напору. – Попри все те, що я дізналася про тебе і знаю зараз, я все одно хочу бути поруч з тобою. Хоч ми дві різні божевільні протилежності, які ніби-то не мають знаходитися разом, все одно хочу бути твоєю.
Я скривилася, стримуючи сльози, але у наступний момент, Райлі кільцем обхопив мої плечі, пригорнувши до себе так ніжно обіймаючи. З моїх легень вирвався полегшений видих і я повторила його дію. Ці обійми викликали різноманітну гаму емоцій всередині. Вони відчувалися чимось більшим… Більшим, ніж пильні погляди, більшим, ніж поцілунки і навіть більшим, ніж секс. Тому що, ми оголили одне перед одним не просто тіла – ми оголили наші душі. Хіба це не найінтимніше, що можна довірити людині, яка ще не так давно була незнайомою?
Залишивши короткий поцілунок на моїй шиї, Райлі притиснувся своїм чолом до мого, прошепотівши:
- Тобі не потрібно ставати моєю…
Моє серце закалатало ще швидше, долоні спітніли. Я вже подумала, що ось і все. До Райлі знову повернулося його кам'яне серце, але...
- Тому що ти, крихітко Мегс, вже давно стала нею…».
5 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДуже гарно!)) Дякую за участь!❤️
Дарья Новицкая, і Вам дякую за організацію і неймовірний арт❤️
Романтичні моменти)
Хелен Соул, дякую❤️
Круті уривки))) Так і віє романтикою ❤️ Тепер ще більше захотілось прочитати ці книги))
Джейн Лоурен, З радістю приєднаюсь)))
Неймовірно чуттєві цитати ♥️ Особливо зізнання Райлі... Навіть не віриться, що ця трилогія, яку я буквально недавно лише починала читати уже в скорому часі завершиться♥️
Меланія Литвин, Дякую за такі прекрасні слова, я дуже рада❤️
Супер!! Зізнання Райлі мені найбільше подобається!!!!! Перечитувала декілька разів)))Я ж надіюсь,що вони будуть разом!!)))Я дуже хочу щоб Райлі з Меган були разом!!!!!З нетерпінням чекаю продовження, дуже цікаво,що нас чекає далі!!!)))
Валерія, Дякую, люба❤️
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати