Дивовижно, як міг зберегтися незабудованим цілий квартал старого міста. Двоповерхові будиночки, напівзруйновані, нежилі. Чомусь сніг лише притрусив вулицю, певно, новобудови йому завадили. Та Ластівці подумалося, що цієї вулиці не видно з вікон шикарних офісів.

Бруківка повищерблювалася, а деінде просто розсипалася під ходою часу. Стіни будинків здавалися жовтуватими, ніби їх будували з піщаника. Тільки південного сонця не вистачало спорудам, щоб ожити під полуденним промінням.

Ластівка озирнулася. Ворони кружляли між хмарочосами, вдивляючись у перехожих, які зараз, певно, поспішали на роботу: вихідні учнів Імперської школи і звичайних людей ніколи не збігалися.

Заскрипіли перекошені двері у найближчому будинку. Фарба на дверях облупилась, а дощ виїв кольори з саморобної вивіски, та літери, що вигиналися півколом, при бажанні ще можна було роздивитися.

– "Фотовиставка Алі Очеретяної", – вголос прочитала Ластівка і з новим відчуттям глянула на двері, що трималися на одній петлі.

Ластівка знала це ім’я, чула його і від Яроша, і від Ажи де Сентана.

Обережно дівчина підіймалася сходами на другий поверх. Було темно, та вогник більше не застереже її, не розквітне дружнє полум’я на долоні. Не через Бенедикта, а через саму себе, бо собі завдала болю чарами Ластівка, скерувавши силу ненависті і розпачу на власне серце. Давно, ще коли Химера перевіряла, наскільки стійкі переконання юної чародійки і піратки...

Сходи повернули, вивівши її до довгої зали, де колись розміщувалася фотовиставка. Тепер клапті чорної тканини, притрушеної сірим пилом, валялися на підлозі, так само сірій від пилу. Порізана тканина, наче гострі леза по ній пройшлися. І порвані фотографії, пожмакані, зібгані, бо волога довго панувала у цих стінах після дощів. А ще скалки, що хрустять під ногами: вітер розбив брудні вікна замість того, щоб омити їх зливою. І на чорній тканині розбите скло виблискує зоряними крихтами, мовби тут теж цвинтар, але не піратських кораблів, а зірок, покликаних із неба чародійством.

Ластівка нахилилася, щоб підняти уламок, але не торкнулась і з полегшенням розпрямилася: ні, здалося, звичайне скло не витримало ударів вітру, а не тіла зірок потрапляли у це зачароване місце. І чомусь тут утікачка почувалася в безпеці, наче дух господині досі оберігав старий будинок. Ластівка позіхнула, сівши на підлогу в кутку. Вона відчувала, що змерзла, до того ж нічого не їла зранку.

Читати повністю