"Кохана Пустельного Вітру". Анонс 9 розділу

Лавина пройшла повз караван, не забравши жодного життя. А чарівники подумки святкували спільну перемогу. Зараз вони були разом, вони були єдиною силою, що не знає ворогів і підступу, силою, у якої немає минулого, і яка розсиплеться, щойно виконає задумане. Але у сьогоднішньому дні, у цій годині вони являли собою непереборну силу.

Чомусь Анні-Лусії подумалось: що б робила Химера, якби ця міць повернулася проти неї?.. Але цього не станеться, піратка розуміла, що не буде того, і від цих думок ставало гірко. Сила Імперії містилася не в її відчайдушних командирах чи військах і солдатах, у яких спорожніли очі, а в роз’єднаності ворогів безіменної. У серці бурану такі речі усвідомлювалися, на диво, чітко.

І тоді хтось підтримав їх, хтось із тих, що йшли позаду. Знайомий голос кликав вогонь, але вогонь не чарівний, а сонячний. Голос славив сонце, усім своїм єством славив його життєдайне начало і благав про милосердя. Та сонце не сходило, замало сил було у Хедіна, щоб прискорити його появу.

До неба злетів чорно-золотий птах, підхопивши пісню юного чарівника. Він зараз сам був сонцем, одним із найперших його променів, і буран вгамовувався, признаючи у ньому втілення прадавньої сили. Та люди не бачили птаха, що летів над караваном, струшуючи з крил сніг, але іншим, сяючим і теплим. Тільки давня, вбрана у зелений плащ, посміхнулася, впізнаючи одного з команди "Діаманти".

І на вустах Хедіна теж грала усмішка.

Буран ослаб, одурений появою того, в кому впізнав сонячне світло. Але вітер не вірив оманливому чорно-золотому птаху, ще з більшою люттю вчепився він у караван, виючи і розсипаючи сніг за собою, наче шлейф. І срібно-червоні очі вітру кидали жарини, що осипалися кригою.

– Я ніколи не бачила вітер таким, – прошепотіла Лаура, тулячись до Олега, який обіймав її, щоб дівчина не так мерзла.

– А я взагалі нічого не бачу, – знизав плечима чоловік Есмін. – Тільки буря виє.

Та буря завивала вже від образи. Небо світлішало, проганяючи хмари. Волі гір не вистачало, щоб згасити денне світло. Зникало і полум’я, що захищало чарівників.

Вітер іще раз пролетів над караваном і розтанув у світанковому небі, звідки швидко втікали снігові хмари.

– Озирнись, Анно-Лусіє, – мовила давня до піратського капітана.

Чарівники зупинилися. Тільки серед них не було Ричарда і Марен, які поспіхом повернулися до своїх, щойно зрозуміли, що вітер полетить ні з чим.

Вони стояли на вершечку гори, де шлях виводив караван на плато, вкрите нетанучим снігом, твердим настільки, що ноги не провалюються. І звідси було видно, як вигинаються Хангарські гори, наче дракон повз до води, та сил йому не вистачило – тільки лапи вмочив він у хвилях.

І був цей дракон безголовим. Відтяв йому голову герой, чиє ім’я загубилось у віках. Та оповідали, що хизувався він відрубаною головою останнього з драконів, які створювали світ, і пиячив, повторюючи, що дракон води морської не напився, а він і море випити може. Тільки вина, а не солоної води.

Напився герой у черговий раз і пішов подивитися на велетенську драконячу голову, що досі лежала, відділена від тіла. Тільки здалося йому, чи дійсно відкрилися згаслі очі дракона, і мертвий голос сказав: "Золота мого прагнув, та не отримаєш ти мого злата. Скарбів моїх жадав більше за честь, та руки твої діряві, як і твоє серце. Нічого у твоїх руках не тримається". Закрилися очі дракона, і кілька лусочок облетіло з мертвої морди. Герою здалося, що то золото, він кинувся підбирати скарби дракона, та золото губилося серед гальки.

Голова дракона розсипалася златом і перлами, та всі ті коштовності віднесло в море, а драконячий череп розколовся на багато частин, які теж змило водою. І відтоді люди почали знаходити в морі перлини у великій кількості. Тільки не бажало море віддавати драконовий скарб, ховаючи перлини у мушлях. Та люди були наполегливі: ножами розчіпляли зуби мушлям, виймаючи перлини. І назвали вони свою землю Перлинним узбережжям, захищеним з одного боку морем, а з землі драконячими лапами, що обернулися на камінь і піднялися високими горами. А з кісток драконячої голови в морі утворилися острови, які назвали Драконячим архіпелагом. Тільки мало хто наважувався селитися серед їхньої зелені, що завжди буяла весною.

Сонце освітлювало гірські хребти, й Анні-Лусії ввижалося, що вона справді бачить величезне тіло мертвого дракона, дбайливо вкрите снігом. Сонячні промені офарблювали сніг гарячими золотими і рожевими барвами.

Читати повністю