#дивосвітнові_міти відредаговано - йоу

Дивосвіт

Чіро спішився й повів Люку за собою, тримаючись зелені дерев. Ближче до будинків чувся ґвалт і жіночий лемент, знову розривались собаки. Юнак наказав верблюду лягти, той слухняно заломав ноги й приліг. Він поволі, як на полюванні за полохливим звіром, підкрадався ближче, щоб краще все розгледіти. Кремезні засмаглі чоловіки в одязі, схожому на той, який носили рибалки в Туз-куяні, тягнули жінок та дітей до інших, які були зв’язані мотузкою по руках і прив’язані один до одного. Він присів, наставив стрілу на тятиву, затиснувши так лук в лівій руці, та напівприсядом почав крастися в тіні тину. З майдану вибігло кілька чоловіків у простому одязі, солом’яних брилях, з косами та рогачами в руках. Чужинці розреготались і кинулись юрбою на них з сокирами, списами та моргенштернами[9]. В рухах нападників одразу вгадувалась вправність лихих воїв. Вони без особливих зусиль придушили опір і одразу взялись в’язати тих, хто вижив. Кілька хуторян — хто сидів, хто лежав — були скривавлені й доходили. Отаман бандитів у синій черкесці з червоною пов’язкою на голові підійшов до поранених, щось викрикнув незрозумілою мовою, і тут Чіро побачив градмайстра. Він вийшов з тіні й кивав тому головою у відповідь. Чужинець дістав пірнача й по черзі добив поранених, в Убийвовка аж побіліли кісточки на кулаках та зуби скреготнули від тієї картини. Юнак вмить напнув тятиву й прицілився в отамана, потім глянув на градмайстра: «Холєра, однієї замало для двох!» Він навіть не міг підібрати влучну лайку, так вразило його побачене. Юнак, сопучи й натужно дихаючи, послабив тятиву з думкою, що не може так ризикувати Дзв’інкою, розвернувся й тихцем повертався до Люки, аж раптом побачив біля нього двох: один зі списом, а інший, той, що роздивлявся сакви, тримав у руці абордажну сокиру. Чіро в мить ока пустив стрілу в того, що з сокирою. Пірат навіть нічого не зрозумів — стріла пробила череп ззаду, й світло життя згасло в ньому вже наступної секунди. Списоносець закляк, але лише на мить, і того б вистачило, якби це був звір, але Убийвовк в останній момент завагався, побачивши його налякані очі, й стріла вп’ялась в ліве плече. Чоловік завив і випустив списа з рук. Чіро, як навіжений, рвонув до Люки, клянучи себе за цю миттєву слабкість духу. Юнак на ходу витягнув чекан і з розмаху опустив на пораненого, той замовк. Жало так глибоко ввійшло в череп, що йому довелось впертися в труп ногою, щоб вирвати його. Тіло нервово посіпувалось. Убийвовк вскочив у кульбаку й пришпорив Люку. Так швидко його ще ніколи не гнали. Чіро озирнувся й побачив ще двох, які підбігли до трупів. Він кляв себе на чому світ стояв, його очі ледь не повилазили з орбіт, і шия вже боліла від постійного мотання з боку на бік. Убийвовк угледів Дзв’інку й закричав, як навіжений:
— Дзв’іночко мила, тік-а-а-ай! — у юнака аж голос сів, а вени на шиї звивались, мов дві змійки. — Скачи звідси чимдуж!
Перші слова вона не розчула, другу частину вітер доніс. Вона заклякла й пополотніла. З цього ступору її вивела нервовим іржанням Ромашка. Дівчина смикнула за вуздечку та пришпорила кобилу, пускаючи в навіжений кар’єр. Чіро краєм ока побачив кілька трійок вершників. Вони наздоганяли, намагаючись обійти його з обох боків. Убийвовк ще сильніше пришпорив Люку, напнув тятиву, крутнувся вліво й пустив стрілу, потім вправо — знову пустив. Оглянувся — один вершник лежав під тушею коня, що судомно дригав копитами, той верещав. Інші нападники попригинались, ховаючись за своїми конями. Чіро хвацько розвернувся спиною вперед на скаку й одразу вистрелив, тятива звучно бринькнула. Стріла ковзнула по голові одного з вершників, він звалився, зачепившись у стремені, огир потягнув його за собою. Юнак пустив ще кілька стріл, вершники поприлипали до спин своїх коней. Він вгледівся й помітив, як високою, пожухлою травою щось несеться — двоє бурих, короткошерстих псів на прудких ногах з гострими писками, вони мчали швидше за вітер. Чіро розвернувся в кульбаці вперед, зібрав весь свій дух у пальці правої руки, напнув лук і в момент, коли пес кинувся Люці в шию, тятива ляснула з такою силою, що стріла пришпилила собацюру до землі, він натужно завив. Інший мчав далі, він не встиг побачити його, та й вершники не давали розслабитись, обходячи його з флангів. Убийвовк, не вагаючись, вистрелив у коня, розбійник покотився клубком. Один з двох, що залишились, хльоснув йому по нозі канчуком. Юнак швидко звісився на протилежний бік, натягнув тятиву і, припіднявшись, відпустив. Стріла прошила чоловіку шию, він ще деякий час тримався в кульбаці, потім нахилився та опав, кобила поволокла його степом у бік моря. Той, що з канчуком, так вправно ним управлявся, що вже й розсік Чіро ногу, він не давав можливості й голови підвести. Убийвовк в шалі вскочив на спину перед горбом і кинувся на вершника з криком:
— Це тобі, курва, шоб життя медом не здалось!
Він влетів у нього всією своєю вагою, вони повалились на землю разом з конем. Чіро перекотився через голову кілька разів і виплюнув шмат вуха, підскочив до розбійника й вже без жалю та зітхання розтрощив тому череп, в ошалілих очах чоловіка застиг навіжений страх. Убийвовк глянув вперед, і в його грудях щось тьохнуло, а ноги підкосились. Ромашка, налякана псом, скинула Дзв’інку, а бідолашна дівчина намагалась відбитись від звіра. Він блискавкою вхопив лука, прицілився й завмер, пес був кроків за двісті й постійно рухався. З його очей летіли іскри від тієї немочі. Він Сіверкком помчався до Люки, заскочив на льоту й погнав свого верблюда, нещадно гатячи луком по клубах. Собацюра вже й встиг кілька разів цапнути її за руки та за ногу, оминаючи шию. Тварина була так спеціально вивчена, щоб не зіпсувати ясир. Чіро злетів з сідла одним рухом, влучно вдаривши пса ногою. Той відскочив, згрупувався і вмить ока з гарчанням кинувся на юнака, вп’явшись йому в ліву руку. Убийвовк заскреготав від болю й повалився на землю. Та саме цього він і хотів, його права рука вже заносила ніж з панцира для удару. Він зціпив зуби та вколов раз, другий, третій. У псячій горлянці заклекотіло, з пробитої грудини прямо в обличчя та на груди бризнула гаряча темна кров. Щелепи ослабли, й Чіро вирвав лівицю та скинув труп тварини з себе, сапаючи, як загнаний звір. Дзв’інка підбігла з очима, повними сліз, нерозбірливо бурмочучи, вхопила його поранену руку і заходилась спиняти кровотечу подолом своєї сорочки, тканина враз потемніла, просякнута його кров’ю.
— Облиш, — прохрипів він, — Дзв’іночко, облиш!
— Як же це, милий? — нарешті розбірливо прошепотіла вона. — Зараз я, кох...
— Облиш кажу! — гримнув він. — Заживе, як на собаці. Тобі треба забиратись звідси, бери Люку!
Убийвовк з нервовим смішком глянув на тушу.
— Я не залишу тебе самого! — ці його слова розривали її зсередини, вона не хотіла, не могла, не мала права залишити його самого в ту хвилину розпачу!
— Не сперечайся, в кого ж ти таке вперте вдалось?! — прохрипів юнак. — Бери Люку, він не підведе, а я затримаю їх, і якшо Всевишній трошки допоможе…
Чіро замовк, перевів подих і спробував піднятись, рука та нога пекли вогнем, дівчина кинулась підтримати.
— Скачи до Туз-Куяна й розкажи все, шо чула від Зайди й шо тут побачила. І ще, — він облизнув пересохлі губи, — скажи, шо це градмайстер привів тих корсарів — він з ними заодно. Зараз тільки це й має значення.
А сам подумав: «Лише б ти встигла!..»
Убийвовк допоміг їй забратись у кульбаку, притулився до Люкиного носа й промовив:
— Братчику мій вірний, друже бистроногий, ніколи в житті ти мене не підводив, виручи ше й цього разу, довези в цілості мою Дзв’іночку, а я тобі за це все життя буду винен!
Люка, наче розуміючи, проревів у відповідь, і Убийвовк підігнав його. Верблюд легким клусом понісся в бік міста, він ще чув її плач, бачив той погляд, сповнений страху й любові. Та Убийвовк не вагався ані хвилини, знав, що чинить правильно. Він був готовий без роздумів віддати за неї життя, бо вона була його життям, і якщо б з нею щось сталось, жити далі в нього б вже не вийшло, це він також знав. На горизонті виднілась курява від копит.
— Сюди, вражі діти! — він дістав останній десяток стріл і ввіткнув у землю. — Убийвовк зараз буде робити вам трішки боляче.
Чіро в химерному азарті нап’яв тятиву й задер лук високо вгору, принюхавшись до вітру.
— Одягнувшись завісою ангела твого,
—Шкіра моя — панцир залізний, — тятива гучно ляснула, один вершник звалився.
—Кров-руда міцна, кість — спис булату, — ще одного вершника зі стрілою в грудях тяг кінь гуляйполем безкраїм!
—Швидше стріли, пильніше сокола,— жало зі свистом впилась котромусь з них в шию.
—Броня на мені. Всевишній в мені, — життя залишило вибраного наугад корсара.
—Амінь!
Вони прямо повлипали в спини своїх скакунів, та стріла пройшла крізь шию тварини і встрягла в плече безталанного вершника. До того “Моро”, як вони вже встигли обізвати Чіро, залишалось яихось двісті кроків. Доки вершники оточили його по кругу, десять з них назавжди залишились в тому степу біля берегів Темного моря. Їхній отаман прокричав щось на незрозумілій Убийвовку мові, половина спішилась й вони спробували заскочити його нахрапом. Чіро стояв по центру, кров стікала руків’ям його чекана, він швидко присів, шкрябнув пальцями трохи землиці й розтер в липких долонях. Його погляд туманився, біль вже пройшов, змінившись дикою, необгнузданою люттю, йому захотілось роздерти на шмаття всіх цих людей — всіх хто міг би завадити їй. Дивно, але в цей момент він не пам’ятав ніяких імен, навіть своє власне, в голові залишилась одна єдина думка — вона повинна летіти швидше вітру, а він повинен бути тут і ще люта жага, та ненависть. Ліва його рука поправила хват ножа, права міцно стиснула руків’я келепа. Лице буре від засохлої, псячої крові світилось двома хижими жаринками. Того жаркого дня він більше походив на демона, ніж на юнака. Вони накинулись на нього з баграми, списами, телепнями та гвізармами, плануючи скористатись перевагою довгого ратища, та його рухи текли, як вода між їхніх ударів. Убийвовк з розбігу проїхався на нозі під гвізармою і сходу всадив жало в груди опонента, а наступної мить ліва рука вже прокручувала ніж в печінці, той аж застогнав, впустивши древко. Юнак вскочив, прикриваючись трупом, як щитом, і повалив на іншого сміливця. Він з такою силою штовхнув тіло пірата, що воно пролетіло кілька сажнів. Корсар, відбиваючи його списом, підпустив Убийвовка занадто близько, юнак зробив випад ножем бідоласі в пах і провернув: вереск, хрускіт зубів, запах сечі та крові — все й одразу. Він вправно відбив кілька наступних ударів чеканом і відскочив назад.
—Я повипускаю ваші смердючі тельбухи,— заревів він таким крижаним голосом, що здорові, похмурі чоловіки здригнулись,— і тоді висцюсь на ваше стерво, — Убийвовк завив сіроманцем.
—Моро ар кун яси,— прокричав один, кинувши гвізарму[10], і намірився бігти.
Отаман в ту саму мить метнув свою сокиру в боягуза, той лиш скрикнув і гепнувся замертво! Він гримнув на свою команду так люто, як тільки вмів. Убийвовк нападав на них з флангів, вправно парируючи та атакуючи, він не видихався — здавалось, що юнак семижильний. Чіро майстерно всадив жало в груди ще одного ворога, вирвавши чималий шмат плоті. В мить ока він крутнувся та кинувся на іншого, той зумів відбити атаку. Всі його відчуття, думки та рефлекси в той момент були направлені на руйнацію — знищення. Він не вбачав у них живих істот, лише загрозу, яку потрібно усунути. Убийвовк зготувався до контрвипаду і вдарив ножем в живіт, а в наступний момент все згасло, лиш холодне, липке, чорне ніщо й залишилось. Він гепнувся до долу, оглушений моргенштерном, але незвичайним, його гиря була обплетена м’яким канатом, щоб не сильно пошкодити товар. Вони не повірили своїм очам, він таки упав. Більшість вагалась підійти, боячись, що Убийвовк зараз вскочить. Та згодом хтось підступив, закричав і заніс спис, щоб добити його. Альбашарський канчук хльоснув сміливця по обличчю, розсікши щоку до м’яса.