Доброго раночку вам, любі читачі та колеги!

Приймаю естафетну паличку від Вікусі Скаттер і також приєднуюсь до флешмобу, який присвячений нашим домашнім улюбленцям :)

Умова: я повинна розповісти про свого домашнього улюбленця: його історичну появу в моїй сім'ї)

В дитинстві я завжди боялась чорних котів, бо завжди слухала ті забобони дорослих щодо темного кольору. Але все змінилось тоді, коли приїхала моя старша сестра й просто "вручила" чорне кошеня(трьохмісячне), сказавши: "Вона мене дістала! Це монстр, який знищить весь домашній декор!" . Перший час я постійно оминала нового жителя десятою дорогою, бо одного разу, коли я залишилась вдома з цим монстриком - я просто перелякалась так, коли вона почала бігати з однієї в кімнати в іншу. Але з часом все це минуло, і ми всі просто згадуємо це зі сміхом.

Вуглинка(назвала сестра так, бо вся чорнюща, як те вугілля, й пухнаста) – дуже розумна кицька: постійно біжить до мами та починає заспокоювати її, аби вона на мене не кричала; їсть тільки вишуканий корм у вигляді желе(звичайну їжу вона зневажає, але ми самі винні, бо не привчили). Навіть ходить з мамою на роботу й працює в ролі аніматора(для неї в магазині мамині подруги виділили окремий куточок). Хоч вона вже старенька(12 років), але це не заважає їй гуляти.

І після чергової «прогулянки», яка затяглась на тиждень, вона завагітніла, народивши двох білявих котенят. Так як наша брюнетка вже стара й молока в неї було дуже мало – одна дитинка померла, а іншу - ми ледве врятували.

А тепер ця чотирьохмісячна Ася(або Ассель, коли сваримось на неї) дає нам такі «концерти», що вже можна з розуму зійти: б’ється зі своєю мамою, мене дряпає й кусає, постійно знаходить якісь фантики й шелестить ними посеред ночі(просто ви не уявляєте мій стан – мені вночі доводиться продирати очі й пертись у іншу кімнату, щоб забрати той папірець, бо в мене дуже чутливий сон). Погрожувала кошеняті, якщо вона буде себе так і далі поводити – я віддам її комусь іншому. Але, коли глянула в ті блакитні оченята й такий самий погляд, як у її мамусі – одразу передумала.

Помітили, що кошеня сіамське? :)

Естафету передаю трьом чарівним дівчатам: 

Ерін Кас , Asteriya , Улясі Смольській

А тепер ми перейшли до моєї книги "Змушені: Вокаліст"

Буквально позавчора(11.11.2020 року) я поставила крапку в цій смішній історії кохання. Чесно, для мене це далось дуже важко, адже я вклала в цю книгу стільки гумору, жартів, всю себе...  Взагалі, для мене стало шоком те, що книга перевищила кількість 400000 знаків(200 букнетівських сторінок), хоча планувалось тільки на 150 сторінок. І ось тут вмикається у мене "режимчик" як хваління себе. Тому що я, 15-річна(через 2 місяці буду 16-річна, але все одно в душі 10) дівчина, яка ніколи не думала про те, що її писанина буде на 200 та більше сторінок.

Я собою пишаюсь через це й вважаю, що це вже є маленькою перемогою!

*щиро вибачте за таку нотку похвали*

І за традицією, залишаю для вас цитатку з епілогу:

«— Ти чого? — обіймаю її, цілуючи верхівку голови.

— Цілуй? — дивується вона, витираючи лишню вологу з обличчя. — Ти не боїшся, що всі будуть думати, що цей заклик для них? І плачу я просто тому, що в мене ПМС.

— А я буду постійно поруч — і тільки хто гляне в твій бік — вмить залишиться без голови або без одного життєвого для нас, чоловіків, органу, — сміюсь.

— Тоді я з радістю й честю носитиму це татуювання не тільки на тілі, а й у серці, де живеш тільки ти, — радісно відповідає Соловей. — Ну, і де ж мій обіцяний поцілунок? Ти ж зробив це татуювання — тобі й віддуватись! — і сама ж цілує так, що забуваю про все.»

P.S. з цією парочкою ми ще обов'язково зустрінемось - я вам це обіцяю:)

Усім хорошого дня!