Отже, «стукотить-гуркотить Кобиляча голова…»

Вітаю всіх! Незвично писати тут, але сьогодні я спробую вперше.

Я довго не наповнювала свій блог, бо просто не могла з'ясувати сама для себе, чим мені б хотілося поділитися. Та чи складний етап в моєму житті, чи якась зловісна масова апатія, яку доводиться спостерігати мало не щодня – не на жарт пригнічують, музи від того тікають і натхнення ледь жевріє. Але я не маю наміру їх відпускати, тож вирішила надихатися не лише книгами, а й блогами. Заодно і про свої творчі наміри згадаю. Але спочатку розповім про одне з власних джерел натхнення. Можливо просто розважу вас, а можливо ви теж згадаєте щось чудернацьке, але важливе для письменницької душі.

Я обожнюю українські народні казки, а найулюбленішою - саме і є казка під гостроцікавою назвою «Стукотить-гуркотить Кобиляча голова». Пам’ятаю в дитинстві я майже через день просила бабусю мені її розповісти, а потім вигадувала такі продовження, що зараз і сама дивуюся своїй дитячій уяві. Гадаю, з цієї казки й розпочалася моя любов до всього фантастичного, загадкового, дивовижного, а згодом і містичного. Звісно, існує досить багато її варіацій, але я розповім про ту, від якої шаленіла в далекі дев’яності. Ну гаразд, не такі вже й далекі:)

Початок казки нічим не відрізняється від багатьох інших, мова йде про сім’ю, де батько вдруге одружився і мачуха не любить свою пасербицю. Мабуть «не любить» м’яко сказано, адже вона вимагає, аби чоловік відвіз свою доньку до лісу і залишив її там на поталу диким звірам. В дусі «батька року» той так і зробив. В лісі стояла невеличка хатка, там батько й попросив доньку зачекати на нього, поки він, начебто нарубає дров. А сам прив’язав до сосни суху гілляку, щоб та від вітру стукала по стовбуру і здавалося, ніби він справді рубає ті дрова.

Донька моторна, відповідальна, турботлива, заходилася в хаті прибирати, а потім з харчів, що там були, ще й вечерю приготувала. Чекає на батька, чекає, а його нема й нема...

Аж ось стукотить-гуркотить Кобиляча голова:

- Дівчинко-дівчинко, а відчини-но мені двері.

Дівчина не злякалася та відчинила.

- Дівчинко-дівчинко, а пересади мене через поріг.

Дівчина пересадила.

- Дівчинко-дівчинко, а посади мене за стіл.

Дівчина посадила за стіл.

- Дівчинко-дівчинко, а нагодуй мене.

Дівчина нагодувала.

Дивиться на неї Кобиляча голова та й говорить:

- Бачу, що добре в тебе серце і світла душа. За твою доброзичливість хочу нагородити тебе. (А далі моя найулюбленіша частина). Влізь мене в праве вухо, а з лівого вилізь. – Ну, дівчина, власне так і зробила. Але з’явилася ще прекраснішою й милішою, ніж була. Та на додачу отримала ще й скриню з коштовностями, золотими монетами і різноманітними сукнями. Нагородила Кобиляча голова дівчину та й зникла. А на ранок батько приїхав з чувалом, аби кістки доньки зібрати, але побачив перед собою справжню принцесу ще й з приданим.

Повернулися вони додому, а мачуха зі своєю рідною донькою місця собі від заздрості не знаходять. От мачуха і примусила пасербицю розповісти, як було та наступного ж дня відрядила чоловіка разом з рідною донькою до тієї самої хатинки на ночівлю. Та ця донька ледачою була, всілася собі на кожуха посеред хати і похрумала всі харчі. Аж ось стукотить-гуркотить Кобиляча голова:

- Дівчинко-дівчинко, а відчини-но мені двері.

- Невелика пані, сама відчиниш!

         Кобиляча голова відчинила.

         - Дівчинко-дівчинко, а пересади мене через поріг.

         - Невелика пані, сама переступиш!

         Кобиляча голова переступила.

         - Дівчинко-дівчинко, а посади мене за стіл.

         - Невелика пані, сама злізеш!

         Кобиляча голова сіла за стіл.

- Дівчинко-дівчинко, а нагодуй мене.

- Ти що, з глузду з’їхала, чим я тебе нагодую? Нема чого їсти.

Бачить Кобиляча голова, що діла не буде та й запропонувала той самий фокус з вухами. Дівчина в праве влізла, а з лівого висипалася гора кісток. На ранок батько їх зібрав і привіз мачусі, яка від люті збожеволіла та втекла.

Через їхнє село їхав королівський син, побачив батькову доньку та й закохався одразу. А згодом і весілля зіграли, до замку перебралися та стали собі поживати й добра наживати. Ось і казочці кінець, а хто слухав..., а ніхто не слухав, бо всі читали:)

Насправді дуже повчальна казка, хоч місцями і жахає не на жарт. Якщо ви дочитали її, поділіться, якою уявляєте собі Кобилячу голову?:)

Для мене це особлива казка, хоч я її і називаю «і сміх, і гріх», але вона справді викликає бажання написати про щось незвичайне й загадкове. Тож в мене стукотить-гуркотить своя «Кобиляча голова»:) Незабаром я почну публікувати новий детектив, поки під робочою назвою «Контракт», з елементами містики, хоча чи містика то, дізнаємося в процесі розслідування. Обіцяю заплутати і повести такими хвилястими стежками, що нудьгувати не доведеться. Щиро дякую за увагу і бажаю всім натхнення, творчої наснаги та душевного окрилення.

Ваша Саша.