Герда намагалася наздогнати королеву, та колісниця зникала майже перед нею. Лорейн прямувала до моря. Герда кинула кинджал, намагаючись влучити у спину ворога, але попала в шию коня з упряжі. Кінь заіржав, спіткнувся, і колісниця втратила керування.

Давня зістрибнула на землю, побігла до скель. Герда теж опинилася на землі, бо кінь поламав би ноги на цьому камінні.

Законна королева зупинилася, лезо її меча ловило відблиски сонця, що ховалося за виднокрай. Червоно-золоте море і червоно-золоте небо поєдналися в єдине полотно. Пишним темним волоссям Лорейн грався вітер, на чорному одязі сяяли смарагдові зорі. Герда не бачила її раніше, та Ярош би впізнав у ній ту, кому в Елігері вклав у руку свою шаблю, щоб повернути до життя. Давно-давно, наче багато життів тому.

Недарма Химера боялася піратів: надто швидко при їхній появі все ставало справжнім і чари сірості розсипалися на порох. Так і та елігерська жебрачка насправді була королевою Андору, а не людиною, що схилилася перед відчаєм і буденністю.

– Зажди, королево, – голос давньої був низьким й оксамитовим, як у справжньої владарки. – Дозволь запитати, чому ти йдеш у бій під прапором тих, кого зрадила, а не тих, кому присягнула?

– Не твоя справа! – Герда видерлася на скелі. – Це вже мій стяг!

– Ні, – осміхнулася чорнява королева. – Це не твій стяг. Це стяг того, кого ти покохала.

Герда напала, та супротивниця відбила удар, перестрибнувши через ущелину, в якій вирував потік, що за кілька метрів поєднувався із морем. Здавалося, там унизу гомонить сама темрява.

– Ти маєш знати, що таке кохання може обернутися отрутою. І ти радо приймеш ту отруту з його рук. Не боїшся, Гердо?

Читати повністю