Дивосвіт Нові міти

Важкі рішення приймають люди зі стрижнем, але ж він не рятує самотніми вечорами від усвідомлення скоєного.

Наступного ранку сталось найстрашніше, двох наймолодших дітей літ по вісім розібрала гарячка, їхня мати кинулась захищати їх грудьми, коли туди підійшов Убийвовк.

— Чому ти не сказала?

— Шо я мала сказати, ви ж… — вона глянула на його суворе обличчя очима, повними страху. — Пане, прошу, порятуйте їх!

Жінка упала йому в ноги, Чіро, вражений цим, ступив крок назад.

— На жаль, я не вмію!

— То відпустіть нас, ми втечемо далеко!

— Куди? — з важкою думкою на серці відповів він. — Ви й так в лісі!

— То, може, у вас є хоч краплинка соку, їм би стало трішечки легше, й ми...

— І ви б змогли дійти туди, звідки ми вас визволили.

— Замовкни, курво! — вигукнув хтось з натовпу. — Ти ж сама їх відвела до тих...

— Шо було робити, в сусідньому селі вирізали всіх… — вона важко заридала. — Говорили, шо якшо не привести, вони повідрізують малятам язики та пальці...

Убийвовк дістав свого кривого ножа, жінка закричала в припадку, він же лише розрізав її пута та пута її дітей.

— Відведіть інших до узлісся, як і домовлялись. Якшо все буде добре, відпустите зранку. Ну, чого повилуплювались? Йдіть чи, може, залишите це на тебе?! — гаркнув він до Златоуса.

Коли вони залишились тільки вчотирьох, Чіро підкинув дров у багаття й закип'ятив у казанку воду, додавши туди особливих травок. Мати лементіла біля діток, що чим далі, тим сильніше горіли в гарячці.

— Шо це?

— Допоможе їм не страждати! — вона глянула на той кухоль з жахом.

— Може, можна шось вдіяти, ну хоч шось?! — жінка забилась у припадку істерики.

Убийвовк дочекався, доки вона прийшла до тями, й промовив:

— Я багато разів вже бачив, чим це закінчується, їм ставатиме лише гірше, тут вистачить на трьох.

— Пане-добродію, світлійший наш рятівнику, у вас же є ліки, я ж бачила — ви відібрали в одного... Хіба ж вам не шкода діток безневинненьких, чи ж у вас не було своєї матері, шоб мене зрозуміти?!

— Я не знав своєї матінки, а для твоїх дітей я зараз зробив навіть більше, ніж ти можеш зрозуміти.

— Та шоб ти у пеклі згорів, мучився муками найстрашнішими! Нашо ж ти нас чіпав, для чого визволив! — жінка сипала найстрашнішими прокльонами, ридаючи.

Раптом її донечка скрутилась у судомах, її бліде личко перекривило від болю — мати одразу кинулась до дитини, за якусь мить вона вирвала кухоль з рук юнака.

— Доцю, випий, сонечко моє, стене легше!

—Отут пече, дуже болить, — вона приклала маленьку ручку до грудей та відсьорбнула посинілими неслухняними губами.

Жінка напоїла сина й заспівала колискову, а коли діти поснули, залпом допила решту. Убийвовк пішов нарубати ще дров, щоб їхні тіла не дістались диким звірам. Чорний, як завжди, зустрів його дружнім гавкотом біля землянка, старий Пальчик саме димів люльку на лавці, вдивляючись у швидкі вечірні хмари.

— Доброго вечора!

— Нема, діду, сьогодні нічого в ньому доброго, — лише й відповів юнак та пішов одразу спати на сінник, забувши про вечерю.

В ту ніч йому вперше за багато місяців знову наснилась галявина з єдинорогами. Він стояв над двома мертвими лошатами й непорушно тримав у своїх кам’яних руках два їхніх маленьких закривавлених ріжка. Над ним промайнула хижа тінь і сіла позаду, а там ген вдалині яскраво сяяла її ватра.

— У важкі часи даються тяжкі рішення!

«А як же мій Таврусь, чи ж зумію я захистити їх?..», — подумав він.

— Користуйся іклами, щоб рвати ворога, а серцем — щоб рідних любити, — прохрипів смоуг.

«Ти ж обіцяв мені крила, де ж вони, чому я не можу полетіти й забрати їх далеко звідси — туди, де нема страждань, де люди не чинять зла одне одному?», — сполоханою пташкою промайнула думка.

— Твої крила не для втечі!