"Кохана Пустельного Вітру". Анонс 6 розділу

Хмари розступилися тільки на мить, але птаху цього вистачило, щоб утекти. Я бачив, вже не дивуючись, що чарівницю ледь не схопила за крило звірина лапа з кігтями. Лапа була зіткана з дощових хмар. Що б трапилось, якби вона зловила чарівницю, мені тоді навіть подумати було страшно.

Я теж опинився на землі. Здійнявся вітер, зламавши кілька дебелих гілок, заскрипіло старе оглядове колесо. А потвора з хмар подивилася на мене.

– Ти мав загинути. Ти мій. Як мої всі, такі, як ти, – говорила потвора до моїх думок.

– Ні! – крикнув я і побіг парком.

– Якщо ти мені не дістанешся, то і нікому з них не дістанешся ніколи! – рикнула громом потвора. – Це моє місто! Тобі нікуди тікати!

Я гайнув через парк, але потвора здаватися не збиралась. Прямо переді мною впало дерево. Я ледь устиг відскочити. Мене тільки землею обсипало, бо дерево вивернуло з коренями. Дереву було так боляче, що мені кортіло заплакати.

– Або ти навчатимешся у мене, або тебе знайдуть завтра у цьому парку. І скажуть, що неслухняний хлопчик замерз під дощем і врятувати його не змогли.

Я озирнувся. Біля каруселей стояла постать, вбрана у біле. І вбрання її було схоже на крила. Дощ не займав Химеру. Та я тоді не знав, що то Химера. Я просто злякався тої постаті, що пригрозила мені смертю, хоч прямо про це не сказала.

– Краще я замерзну під дощем! – крикнув я.

– Не чіпай його, – біля Химери з’явилася чарівниця.

– А от на тебе я й чекав, капітане, – з руки радника Імператора хмаринкою злетіло закляття, від якого зашипів дощ, але чарівниця встигла перетворитися на птаха і злетіти до хмар.

– Тікай у мою казку, – вловив я її думку.

І його думку теж спіймав: "Ти стількох у мене забрала, та цього я не віддам".

А ворог уже обернувся птахом. Вони зчепились у грозовому небі, вгородивши кігті один в одного. І я чомусь знав, що кігті білого птаха завдають страшних ран.

На моїх долонях спалахнув вогник. Я розумів, що маю тікати, що вогник проведе мене, що тут залишатися неможна. Але я не міг не допомогти їй... Я так хотів їй допомогти!

І, можливо, завдяки цьому бажанню, а може, то була і її воля, але небо розкраяла блискавка, роз’єднавши птахів. Я відчув, як вона скрикнула від болю, бо блискавка обпекла крила, але у чарівниці вистачило сили зникнути. Щез і білий птах.

Злива впала миттєво, оббивши решту листя і вдаривши по старих каруселях, як в гонги. Не злива – град. Але мене градини оминали, вогник світився рівним полум’ям, захищаючи.

І в тому світлі я бачив зовсім інший світ. Поїдені іржею каруселі давно не могли рухатись, і дерева вмирали, хворіючи на невиліковні хвороби, і небо хворіло, задихаючись, і земля вже не відчувала кроків людей. А найбільше хворіли люди. Я відчував тої миті їх усіх, усіх, хто жив у моєму місті, у столиці моєї країни, і лиху душу міста теж відчував. І наші серця билися як одне.

А тоді я ступив перший крок у дощові сутінки, і моє серце заторохкотіло, збившись із ритму, який йому задавало серце міста. Я був вільний, я міг іти, куди схочу.

Град скінчився, залишилася тільки лиха осіння злива. Серед струменів я роздивився білу тінь.

– Ти втікаєш у мою казку, юний чародіє, – розсміялася Химера. – Там мені буде навіть цікавіше вполювати тебе.

Ворог розчинився у дощі. А я йшов, не озираючись, вірячи тільки у те, що дійду до кінця цього таємного шляху, освітленого вогником на моїй долоні. Дощ ущухав, сутінки поступалися місцем ночі...

Читати повністю