Тут, кажуть, знову флешмоби, а я знову не знаходжу на все часу. То тепер об'єдную два. Мені випадало від Іри Ярошенко розповісти про прибабаханих героїв, і про свої особливості, ви не повірите, знову від Іри Ярошенко. Думаю, вона до мене нерівно дихає, весь час витягнути хоче на білий світ. Не дає спокійно посидіти у мушлі. І щоб ви розуміли, що питає ледь не щодня, коли ж я їй флешмоб викладу та грозні стікери надсилає. Коротше, диктаторка страшна!

Тож поїхали. Я особлива авторка... 

Так, я особлива, хоча і не люблю волати про це на кожному кроці.

• Я видала свою першу книгу у видавництві чужої країни не маючи жодних зв'язків у колі книговидання. З другою і третьою у цьому плані було легше, після першої. Але, знаєте, все одно книга мусить щось з себе являти, аби видавництво погодилося взяти на себе грошові ризики з її видання. То я цим пишаюся.

• Я особлива, бо моя перша робота українською мовою вийшла дуже чутливою і захопливою. Мені вдалося написати історію на межі з еротикою і не вийти за межі пристойності. З нею я виграла конкурс тут, на Букнет, і її видали в КСД. Перший млинець не комом, і це мене неабияк тішить.

• Я особлива, бо була на Говерлі та на найвищому озері України Бербенескул. І якщо з озером мене вели, то з Говерлою саме я потягнула туди всю родину, і займалася всіма організаційними питаннями - дорога через всю Україну (люблю нашу Укрзалізницю), житло, трансфер тощо.

• Я особлива, оскільки сплавлялася Дніпром та брала уроки конного спорту, бо таке прописувала у своїх героїв. З пішими походами там навпаки, мої герої те робили, бо я те робила. Залишився парашут, але муз категорично проти. Не пускає, але я все ще думаю над цим.

• Я особлива, бо маю особистого муза, який надихає персонально мене та вигадує неординарні ходи для моїх героїв. Власне тому вони й виходить такими пришелепкуватими.

Щось там про героїв...

Моя Майя здатна змінювати реальність, а Оленка несподівано для мене виявилася латентним демоном. (Цікаво, так можна сказати?) Обидві історії яскраві та варті читацької уваги, але покажу, мабуть Майю, вона крута дівка.

У цю мить у небі вдарила блискавка. Одна, друга, третя... вони били мало не у вікна. Здавалося, що всупереч всім законам фізики виблискують виключно в одному місці – над цим будинком. Заглушаючи його слова, загуркотіло так, що я вирішила, що ось він і настав – кінець світу, схибили індіанці з термінами. Закладаючи вуха, знову заволала бісова сигналізація. Заблимало світло. Поривчастий вітер став плескати відкритими стулками, рвав на шматки тонкий тюль, знову почувся неймовірний дзенькіт битого скла, доносилися крики людей.

– І вимкніть вже нарешті цю дурну сирену! – прокричав він під кінець і звалився назад у крісло.

До мене підскочив Борис, заговорив, перекрикуючи сигналізацію:

– Майє, ходімо звідси, я прошу тебе!

– Я нікуди не піду, поки не побачуся з Пашею! – я казала спокійно, і не думаючи напружувати зв'язки. Кожне моє слово супроводжувалося ударом блискавки та гуркотом грому, немов хтось домовлявся, навмисно підлаштовувався, а мені було плювати, чує він мене чи ні...

Вони йдуть розрізнено, щоб не було багато букв.

Мені було дуже самотньо і шалено страшно! Я вперше серйозно задумалася, що перебуваю повністю у владі фон Веллєра, і не на жарт злякалася.

Небо біснувалося. Блискавки рвали його на шматки, опромінювали покрученими сполохами. Вітер піднімав вгору шматки землі, гілки дерев і дрібні камені. Кидав їх у вікна і стіни, або ніс десь убік, далі від проклятого будинку. Рами та стіни здригалися від гуркоту. А він стояв поруч і дивився у мої очі.

– Я б обійняв тебе зараз. Притиснув до себе, провів долонею по рудому волоссю і змахнув сльози з кумедних веснянок. Тобі б стало тепло і затишно у моїх обіймах. І не було б у цьому нічого осудного. Лише одне бажання – хоч якось втішити тебе. Вгамувати біль душі, розвіяти страх. Ось тільки боюся, що ти знову неправильно зрозумієш мій порив, і мене в черговий раз вдарить струмом.

І ще один, то вже погляд збоку.

***

Ми не доїхали до маєтку метрів п'ятсот, коли колона мого супроводу зупинилася.

– Що це, в біса, таке?! – вигукнув водій, привертаючи увагу до того, що робилося за вікном.

– Ні-фі-га-собі! – це вже був мій вигук. Хоча, здається, не я один так подумав.

З нашого місця було видно, що над особняком фон Веллєра бушує стихія. Саме над особняком!

– Це неймовірно! – не стримав емоцій Сергій.

Що ж! Це ще крутіше, ніж негода по периметру міста! Блискавки били по даху, не розбираючись, висока точка в тому місці чи ні, наперекір усім законам фізики. Гриміло так, що сюди було чутно, в той час як над нами стояло ясне зоряне небо. У темряві ночі кожен відблиск ставав факелом, який висвітлював похмурий, без єдиного світлого вікна, будинок. Якщо така собі негода грає хоча б хвилин десять над ними, то всі до єдиної пробки погоріли. Ніякий генератор не витримає такого навантаження.

Ми перезирнулися. Здається, у шоку знаходилися всі, крім бранця.

– Віддавай наказ своїм, щоб рухалися, – сказав він. – Ніколи не бачили, як жінка істерить чи що?

Заходьте в гості до моїх історій, точно не пошкодуєте. Естафету ще можна передавати? Якщо так, нехай би Ярина Король розповіла про особливих героїв, а Ніна Коваль, чому вона особлива авторка.