Всім привіт! Мені прилітали флешмоби, але я все якось не доходила до того, аби їх наваяти. Настав цей час))

Тож псевдонім. Історія не архі унікальна, вже я десь про це писала. Все було доволі прозаїчно. Коли постало питання про видання першої книги, і всі папірці вже були підписані, мені написала редактор і сказала: «Потрібен псевдонім». Саме так, у такому форматі. Не: «Чи не хотіли б ви взяти собі…», а «Потрібен…»

Щоб ви розуміли, видавці з авторами не панькаються, з початківцями – тим більше. Звісно, логіку подібної категоричності я розумію. Мінське видавництво, орієнтовано на російський ринок, а тут я така з чисто українським, показово українським, прізвищем чоловіка. В ті роки ще не було у нас офіційної конфронтації, але такі речі, як не крути, мали значення.

Але тут для мене ще зіграло свою роль те, що у ті часи я і сама прагнула розділити професійну діяльність від творчості. Власне тому «пропозиція»  обрати псевдонім не сприйнялась мною у штики.

Ми з музом вивели похідний варіант від імені та прізвища і не морочились тим питанням. Так у мене з’явилось альтерего. Можу сказати, я його навіть полюбила, ми поладнали. Сильно з того приводу морочився свекор, коли взяв до рук видану книгу і не побачив там знайомого прізвища)))) Але то вже інша історія.

Тепер щодо фразного флешмобу. (це я щоб не задовбувати підписників купою флещмобів в один день, роблю разом).

Давненько це було, коли я ще розсилала свої рукописи у видавництва та місяцями чекала від них відповіді. Конкретних назв називати не буду, хоча пам’ятаю і назву цього видавництва, доволі відомого в Росії й навіть прізвище главреда, який мені те сказав. До його честі мушу зазначити – мою роботу він читав. І коли я, зачекавши певний час після першого спілкування, поцікавилась, чи є результат розгляду, він доволі швидко зрозумів, про який твір йдеться і написав мені:

«Ваш рукопис написано у стилі модернізму, там змішана хронологія і це не є гуд для сучасного читача. Люди не зрозуміють. Тому – облом».

Пам’ятаю тоді, у 2010, я була здивована тим, що редактор мотивує не серіями видавництва, не авдиторією, яка для них є основною, адже тут було б все органічно і зрозуміло, а саме модернізмом та змішаною хронологією. Типу таке визнання: наші читачі бовдури, вони не зрозуміють, для них так складно. Але ще один «плюс» від цього главреда – він відповідав на листи. Багато хто з них цим нехтують. До слова, два роки потому книга вийшла друком, попри модернізм та хронологію)))

Друга фраза не від видавця, а від читачки-родички й сталася ситуація буквально на днях)))) Українську людина знає на рівні: прожила тут з десяти років, але «мову» не вивчила. Щоб ви розуміли, українською людина не спілкується, не читає, хіба що тєлік дивиться, бо вибору нема. Тому все розуміє, а сказати не може.

А фраза звучала так (даю переклад):

«Це найгірша твоя книга. Ти не знаєш української так, щоб нею писати. Де ти взяла такі слова? Нема в українській мові таких слів! - (тут я намагаюся з’ясувати, яких же слів нема в українській, а я використала, а називається щось геть недолуге, таке чого дійсно нема в українській, але і у моїй книжці такого теж немає, слово я не запам’ятала). – Ні, я пишалась тим, що у нас в родині письменниця, але це нікуди не годиться! Ті твої книги на порядок кращі, - (йдеться про видані російською)».

Моє зауваження, що книга пройшла через руки  редакторів двох видавництв і слів, яких геть нема в українській мові, особливо ось таких недолугих, як назвала вона, там не може бути – викликала махання рукою.

Власне у мене з фразами все, третього нічого такого не згадується)))

А, геть забула, нехай про псевдо та дивні фрази розкажуть Ніна Коваль та Ярина Король))))