Не раз чула закиди збоку чоловіків, що, мовляв, жінкам в книгах лише любов подавай.  Не заперечую, любов та романтика  нам подобається, але, як то кажуть, одним коханням ситий не будеш. Не стану розписуватись за всіх жінок, але більшість з тих, яких я знаю, надають перевагу тим книгам, де окрім того самого кохання є ще щось .

Люблю, коли в книзі герой ставить собі мету,  долає всі перешкоди на шляху до неї, рубаючи монстрів направо і наліво))))) Коли від динаміки сцени, від запалу битви, перехоплює подих.  Коли, здавалось, ось-ось і бій програно, з’являється раптом надія, повертаються сили.

Зараз я читаю дві книги в жанрі бойового фентезі, написані саме жінками. Я від них просто в захваті.

Перша – це «Саренрей» Ворожески Мари. Книга просякнута гумором та сарказмом головної героїні, від чого сприймається надзвичайно легко. Описи битв живі, динамічні і цікаві. Світ, який показала авторка, настільки захоплюючий, що з нього, як і з віртуальної гри, всередині якої, власне, проходить майже весь сюжет, не хочеться виходити.  

Друга книга, яку я нещодавно для себе відкрила – це Інна Камікадз «По той бік лісу». Ще одна історія від якої дуже важко відірватись.  Вона заворожує емоціями героїв. Хочеться пройти з ними весь шлях до мети і не відпускати ні на мить, щоб не проґавити нічого важливого з їхніх пригод.

Але я також хочу поговорити про таке дивне поєднання жанрів, як бойове фентезі і любовний роман.  Тобто як власне екшн може поєднуватись в творі з любовною лінією та ще й з магією. Що все-таки в такій книзі є важливішим: фентезійний світ та пригоди, чи кохання-зітхання?

Довго я мучилась над цим питанням, щоб точно визначитись який саме жанр ставити своїм творам, і врешті вирішила винести це питання на загальний розсуд.

Отож, пропоную два уривки з власного твору «Вибір чаклуна». Один дуже бойовий, а інший дуже романтичний. Я так собі думаю, що те, що виявиться краще прописаним та більше припаде до душі читачам, і виявиться домінантним жанром. Отож, поїхали.

Дуже бойовий уривок.

Одне з облич здивовано глянуло просто на чаклуна. Коли в гекатонхейра полетіла вогняна куля, обличчя змінилось на приголомшене. Одного тільки Менелаос не врахував – ці створіння були народжені ще за часів Титанів та провели майже все своє життя в Тартарі. Вони були набагато могутніші за нього. Його бойове заклинання залишило лише невеликий опік, коли іншого мало б спопелити на місці.

Гекатонхейр заревів. Обличчя змінилося на люте. Його численні руки потягнулись до найближчого дерева, обхватом більшого за самого Менелаоса. Дерево затріщало, але замість того, щоб переламали його навпіл, монстр витягнув стовбур з корінням. Підняв над головою, наче здоровенний спис, і пожбурив в сторону Менелаоса.

Чаклун пригнувся. Стовбур пролетів над його головою, але гілки боляче подерли обличчя. Гекатонхейр побіг на нього, стиснувши всі свої руки в кулаки. Готувався відбити чаклуна як добрий шмат м'яса. Поки відстань дозволяла, Менелаос випустив град з повітряних стріл. Вони також не принесли відчутного результату. Істота похитнулась, але продовжила біг.

Йому залишалось лише виставити магічний щит проти ударів сотень кулаків. Втримати його було важко. Кожен удар віддавався болем в руках, але без щита можна було б перетворитися на криваве місиво.

Він навіть не усвідомив як це сталося. Щит луснув наче мильна бульбашка, а кулак гекатонхейра зустрівся з його кірасою. Чари, що вкривали обладунок, захистили ребра, але не врятували його від польоту відстанню в десяток кроків. Він скрикнув, коли приземлився, та часу передихнути не було. Спробував підвестися, але не зміг. Гекатонхейр наближався знову, а запаси сил Менелаоса закінчувались. Він розумів, що в чесному поєдинку йому не перемогти. Прошептав заклинання на останок. Зажмурився, чекаючи смертельного удару.

Гекатонхейр знову заричав, передчуваючи перемогу. Підійшов впритул, зціпив двійко рук в замок і з розмахом опустив їх вниз. Не відчувши опору, руки монстра пройшли крізь тіло чаклуна. Ілюзія розвіялась і стало видно лише велику вибоїну в кам'яній кладці на місці удару.

Гекатонхейр нагнувся, намагаючись зрозуміти куди подівся чаклун. Люте обличчя майже гарчало від того, як підло його обдурили. Користуючись моментом, справжній Менелаос, що стояв збоку невидимий, заніс меч над головою та рубанув зі всієї сили. Голова монстра на диво легко відділилась від тіла. Розлючене обличчя змінилось здивованим, а потім приголомшеним, та так і застигло на віки. Руки на тулубі все ще здригались, намагаючись за щось вхопитись, та врешті заспокоїлись і вони.

Дуже ванільний уривок.

– Мені жаль, що я не можу нічим допомогти.

– Тобі слід подбати про інші проблеми. Набагато важливіші проблеми, насправді. – вона доторкнулась рукою до його щоки та легко погладила подушечками пальців. – Пообіцяй мені бути обережним. Мені не спокійно якось.

Ця ласка дівчини повністю підкорила його, затопивши хвилею ніжності.

– Обіцяю. Тепер мені є до кого повертатись.

Він перехопив руку дівчини та поцілував її маленькі пальчики. Менелаос давно уже хотів сказати, що відчуває до неї. Та як передати словами це безмежне почуття закоханості та вдячності за те, що вона з’явилась в його житті. Це необхідно було зробити зараз. Перед тим як їхні дороги розійдуться, щоб потім, він надіявся, зійтись в одну.

– Я захопився твоєю красою, як тільки побачив тебе. Полюбив твою душу, твоє яскраве світло і твій світогляд. Я кохаю тебе. Усе про що я можу думати останнім часом – це твоя усмішка та твої очі. Я знаю, що прошу багато, та я хочу прожити решту свого життя поруч з тобою. Чи ти приймеш мене?

Дівчина щасливо розсміялася:

– Я думала ти вже ніколи цього не скажеш! Звісно. Я також тебе кохаю. Ще з першої зустрічі. О, боги, мені здавалось, це так очевидно. Я готова була побити тебе за твою невпевненість!

– Не хотілось ускладнювати тобі життя.

– Ну ось, знову. Що мені зробити, щоб ти повірив, що можеш бути важливим для когось. Важливішим, ніж страх нових проблем?

– Не знаю. Можливо поцілунок міг би допомогти.

– Поцілунок? – перепитала дівчина. Вона повільно наблизилася до чаклуна та легко доторкнулася своїми губами його губ, – Ось такий?

Дерія розсміялася, дивлячись на розчароване обличчя Менелаоса.

– Невже ти злякалась труднощів? – спитав чоловік.

– Хіба це труднощі? – німфа повторила поцілунок, не відстороняючись на цей раз, доки парубок не відповів їй. Їхні тіла сплелись в міцних обіймах та дихали в унісон.

Вони провели цілу ніч на березі ріки. Говорили про все на світі та цілувались до нестями. Розпалили багаття та запекли рибу. Сиділи, обнявшись, вдивляючись в оранжеві сполохи.  Ділились таємницями минулого, разом планували майбутнє. Заснули аж перед сходом сонця, в обіймах один одного, на м’якому трав’яному ложі, поряд з вогнем, що вже догорав.

Розбудило їх сонячне проміння, що проникало крізь крони дерев. Закохані довго прощались, ніяк не наважуючись розлучитись, та час спливав. Як же заздрила зараз Дерія своїй знайомій мавці, для якої одна мить могла тривати вічність, варто тільки забажати. Дівчина бажала цього зараз. Ніколи не розлучатись. Не розмикати обіймів.

А як ви ставитесь до поєднання на перший погляд несумісних жанрів? І, коли першим жанром стоїть ваш улюблений, а другим той, який принципово не читаєте, чи заглянете ви в книгу? Виправдовуються чи ні в такому випадку ваші очікування?