Конфлікт - суть драматургії (флешмоб)

Дякую за флешмоб від ШАДІА Завдання полягає у тому, щоб викласти момент сварки зі свого твору. І тут я хотів би додати, що у цьому і полягає вся суть драматургії, адже, розмовляючи, ми завжди протистоїмо одне одному. Очевидно або не очевидно, приховано чи ні. І у цьому нема нічого поганого, якщо сприймати це як гру - уміти піддаватись у потрібний момент, не бути одержимим перемогою у суперечці, не ставити свою особу понад усіх.

Мій роман Дарксіті починається якраз зі сварки, котра мені дуже подобається:

"Проте цього ранку щось пішло не так. Ліла, котра завжди спала до десятої, встала десь о сьомій. Вона довго щось робила, ходячи по квартирі, а я слухав це крізь сон. І було у цьому, зрештою, щось зворушливе. У тому, що поки ти спиш, десь там у квартирі хтось начебто стереже тебе, виконуючи якісь свої ранкові ритуали.

Але все виявилось зовсім не так, як у солодких снах.

– Доброго ранку, ко…

…хана. Я нахилився до своєї дівчини (можливо, майбутньої дружини. Я уже думав про це. Ми були разом чотири роки. Три із яких – прожили в одній квартирі), щоб поцілувати її, але вона сахнулась. І тоді, весь розпатланий, сонний, стоячи у вітальні, я побачив, що Ліла зібрала свої речі.

Відчуття змінились, як вода у душі, коли перемикаєш із гарячої на крижану.

– Не треба мене цілувати, Пол, – відмахнулась вона, скривившись.

– Що сталось? – промовив я не своїм голосом. Це був особливий, стерильний голос для ситуацій, у яких я не хотів себе бачити.

– Я йду від тебе, – стиснула вона свої голосові зв’язки так, що я заледве почув її.

– Чому? – стерильно запитав я.

Якийсь час вона нібито заклопотано складала речі.

– Що знову сталось, Лі? Чому ти психуєш?

І тут дівчина вибухнула:

– Я психую?! Я психую?!

– Так… Ти ж останнім часом була така задоволена. Така щас…

– Я це робила навмисне. Навмисне! Я… я… – вона затнулась, на очах виступили сльози. – Я хотіла виправити все. Думала, що якщо почну поводитись як щаслива, то все зміниться. Вони ж кажуть: радій і тоді реальність зміниться.

– Хто каже?

– Автори довбаних книг! Але нічого не змінилось…

Я відступив від неї крок назад. Всередині мене все похололо, ніби я стояв під крижаним душем уже довгий час. І хотілось атакувати. Бити у відповідь.

– А що тобі не так? Що тобі постійно не так?

– Пол, у тебе нема майбутнього. Ти гнилий чоловік. Заледве зводиш кінці із кінцями. Нікуди не прагнеш. У тебе нема цілі, нема… мрії.

– Це ти також прочитала у тих книгах? – хмикнув я.

– Що прочитала? Що ти гниляк? Це навіть дурному ясно, – вони зиркнула на мене, мов плюнула люттю зсередини.

– А ти? Чого ти варта? Принцеса, так? Ти постійно пердиш! І… від тебе може смердіти. Ти не заслужила кращого!

Я сів у крісло – не хотілось кричати на неї зблизька. Адже я міг не стриматись і вдарити. Ліла відійшла до вікна і зітхнула.

– Я знаю, що не принцеса, Пол.

Припини називати мене по імені, сучка!

– Але я думаю про майбутнє своїх дітей. І народжувати від тебе… Жити у твоєму майбутньому… Немов взяти кредит на квартиру і кинути роботу. Безнадійно.

Вона завжди була мастак придумати невдалі порівняння.

– Діти, мля…

Я фиркнув і замовк. У кімнаті настала тиша. Одна із тих, за спиною якої приховується найстрашніше прагнення людини – убивати. При чому не просто знищити суперника, а змусити його мучитись якомога довше. Дивно, ще кілька хвилин тому я думав про Лілу дуже ніжно.

Дівчина підійшла до сумок, присіла на мить на диван, але пролунав дзвінок мобільного.

– Так? Ви уже під під’їздом? Гаразд, я виходжу.

Вона підвелась. І тут я зрозумів, що це кінець. Нікому нічого не докажеш. Нема сенсу для злості – мій об’єкт ненависті покидає мене.

– Я допоможу із сумками, – зриваюсь із місця. Вона не заперечує.

Уже біля дверей, взуваючись, Ліла раптом каже фразу, яка западає мені глибоко у свідомість. Можливо, це гасло всього мого життя:

– Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти…"