Ось і дійшла до кінця моя перша невелика повість "Вража дівка". Емоції через край і я впевненна, що не зупинюсь на цій історії. Глибоко в душі я хотіла, щоб ця історія ніколи не закінчувалась, втім, ніколи не пізно почати писати нову історію, чи не так?) 

 Скарлет казала: "Над цим я подумаю завтра". Прекрасні слова! І над цим я дійсно подумаю. Може навіть сьогодні?

Власне, історія поки що завершена, і користуючись нагодою, хочу запросити всіх охочих до її прочитання. 

А зараз я хочу навести деякі рядки зі своєї невеликої оповідки. 

Роксана залишилась стояти позаду ворожбита.

- Ти ж не думаєш, Андрію, що ніхто не дізнається про твоє повернення? – озвалась  Марусина Крива, зіп’явши руки в боки. Натовп знову загудів.

- Надіявся провідати сестру, яку ви так безбожно позбавили життя, - Андрій виглядав зібрано. Його обличчя не видавало ніяких емоцій.

- Ти ж знаєш, що на її місці повинен бути ти! – сплюнула сердито жінка. Він незадоволено відвернувся від неї, дивлячись на Роксану. Навкруги неї знову згущалась темрява. Ворожбит бачив тонкі клубки сили, які майже торкались чорного плаття дівчини.

- Може до біса їх? – запитала вона. Її очі палали злим багрянцем, а уста були зімкнені. Тьма  ластилась  до пальців відьми і Андрій був ладен поклястись, що чув як та поскрипувала на кінчиках темного волосся. – Спалити до дідькової матері, щоб не верещали?

- Чим ми будемо тоді кращими за них? – запитав він, вдивляючись у вродливе обличчя Роксани. Та неохоче кивнула, погоджуючись зі словами ворожбита.

Буду безмежно рада новим читачам. Всім гарного дня!)