Критик розповідає, як сам написав би, якби умів?

Потрапила мені до рук  збірка літературно-критичних статей Софії Філоненко, а в передмові до неї — цікаві роздуми. котрими мені захотілося поділитися з читачами та авторами Букнету. Йдеться у ній, зокрема, про сучасну літературну критику та про те, як відрізнити власне критиків, котрі приносять користь письменникам, даючи цінні рекомендації, від критиканів, мета яких — лише висловити своє “фе” і нічого більше…

Уже не вперше ведуться дебати про місію критики для сучасної літератури. Коло питань стабільне: хто має право називатися критиком? для кого пише критик і які його завдання? на які питання щодо твору має відповісти? на які стандарти орієнтуватися під час оцінювання тексту? які можливості в читачів ознайомитися з фаховими оцінками книжкових новинок і чи потребують вони їх? де проходить межа між читацьким відгуком і рецензією?

Письменники нарікають або на повну відсутність критики, або на відсутність системності, суб’єктивну вибірковість аналізованих творів, або на розпливчастість критеріїв оцінки. Для більшості рецензентів чи оглядачів це зайняття наразі залишається хобі або волонтерством. 

В останні 10–15 років літературна критика втекла із друкованих видань у віртуальну реальність, тепер вона існує переважно на Інтернет-ресурсах, в оглядах на Youtube (рух буктьюберів), а також у соціальній мережі Facebook . Переваги мережевої критики загальновідомі: оперативність,демократичність (долучитися до неї можуть не лише фахівці), максимально широке охоплення аудиторії та інтерактивність (за кожною публікацією йдуть лайки, репости, коментарі). Однак, як слушно зауважив Євгеній Стасіневич, «молоді автори є дітьми соцмереж, а тому привносять у критику формат емоційного фейсбучного посту»1. Відтак, емоційне (часом істеричне) начало, трапляється,превалює над аналітикою та виваженими оцінками. Блогерська критика подеколи хитається між двома полюсами: знищити або звеличити письменника. Масове рекрутування до критики нефахівців, які не володіють інструментами літературного аналізу і не знають ширшого культурного контексту, не вміють користуватися літературознавчими термінами,  також має негативні наслідки: критика трансформується в хроніку літературного життя, у переказ змісту творів (або їх анотацій) і читацький відгук. Це явище цілком достойне, але тоді не називайте себе критиками. Або ж, щоб дійсно відповідати взятим на себе зобов’язанням, займайтеся самоосвітою, підвищуйте власну грамотність, читайте класиків літкритики та навчайтесь у них, щоб вам же не було соромно за свої “опуси”...

Проблема критики сучасної української масової літератури вирізняється в дискусіях окремо. Для всіх гравців книжкового ринку: авторів, видавців, перекладачів, журналістів– зрозуміло, що критика не встигає відрефлектувати весь потік новинок, які з’являються друком: детективів, трилерів, мелодрам, пригодницько-історичних романів тощо. Значна кількість книжок цих жанрів залишається поза увагою критиків – неосмисленими, невидимими, як інша сторона Місяця, невписаними в літературний процес. У першу чергу, це шкодить самим авторам, які не отримують фахової оцінки написаного. Орієнтуючись тільки на відгуки читачів, вони можуть  скласти хибне враження, що створили шедевр… але потім може прийти гірке розчарування.

Читачі, обираючи твори в книгарні чи бібліотеці, також не привчені орієнтуватися на критику й керуються здебільшого рекомендаціями знайомих, порадами й рейтингами на читацьких форумах чи рекламою. Сегмент масової літератури наразі активно розвивається, кількість видань поступово переходить у літературну якість. Засадничо автори жанрового письменства– «ремісники» – не націлені на створення шедеврів, не пишуть для вічності.Чи годиться і чи прагнеться критику розмінювати талант і присвячувати свої тексти творам-«одноденкам», які, ймовірно,стануть «гумусом» для книжок із високої полиці? Разом із тим постає питання критеріїв оцінки популярних текстів, яка має враховувати їхню специфіку: не можна з одною міркою підходити, приміром, до романів Марселя Пруста і Стівена Кінга. 

В елітарної і масової літератури різні «логіки» і«практики», якщо скористатися словами Кена Гелдера, різні функції, і читачі мають щодо них абсолютно різні очікування.Подеколи в сучасних критиків існує спокуса стерти на порох авторів «недолугих» і «примітивних» розважальних текстів. На моє переконання, теперішньому критику годиться пам’ятати, що він або вона має справу з індустрією та ринком, які ще тільки формуються, а англійський газон, як відомо,плекають 300 років. Важливо бачити кожне явище в розвитку і в перспективі. 

Окрім недоліків і прорахунків, критик повинен шукати й позитивні моменти в аналізованих творах, намагатися «не придушити дитину в колисці» своїм різким та необережним словом. Ідучи за ідеєю Юрія Шереха, культивувати не «критику нагляду», а«критику вгляду»: «Критика нагляду має свої раз усталені зразки і свої більш чи менш вузькі раз усталені вимоги.Кожний новий твір вона приміряє до цих зразків і вимог – і відповідно до цього схвалює або засуджує його. Вона не вчувається ні в літературний процес, ні в душу автора: вона виконує відповідно до своїх поглядів функцію оцінки й нагляду – своєрідну поліційно-критичну функцію. Не те критика вгляду. Вона свідомо відмовляється від літературно-поліційних функцій. Намагаючися схопити невідтворну сутність твору і принцип взаємопов’язаності його складників,вона хоче цим авторові допомогти усвідомити себе, а читачеві – зрозуміти автора. Це не літературна поліція, а радше – літературна консультація» 

Особисто я — за "критику вгляду". І сама. оцінюючи твори колег, намагаюся керувати такими ж принципами — “конструктив і нічого крім конструктиву”. А якою критику та критиків хотіли б бачити ви? Чи подобається вам так звана “жорстка” критика, якою автор ніби хизується — “от, дивіться. який я крутий!” ( хоча немає за нею ні відповідних знань, ні великої кількості прочитаних творів, а лише досвід спілкування в соцмережах і відповідно, звідти ж узяті хейтерські методи)? Чи для самопіару ( якщо критик — ще й автор, який бажає привернути увагу до своїх творів) і такі методи підійдуть?