Коли почати читати мій твір, одразу виникає питання щодо назви. Навіщо він так його назвав? Що то за Громада така, якщо у першій частині навіть слова такого не згадується. Відповідь дуже проста! Громада являє собою колективний образ, який я давно намагався вписати у роман так, щоб він здавався органічним і читач повірив лейтенанту Мельнику, коли той розповідатиме про містичні результати свого розслідування. Вперше цей образ зародився в моїй уяві ще десь у квітні 2015 року. Я з другом "Істориком" повертався у десятиденну відпустку. Ми тільки приїхали з села Піски, що на околиці Донецька, як нам повідомили, що у Тоненькому є волонтер, який їде аж до Чернівців і може взяти з собою двох хлопаків. Ми кинулися до комбата, почали просити, аби відпустив нас на Пасху додому, незважаючи на дефіцит у батальйоні. Він нас відпустив, і ми поїхали. Під час тієї поїздки, я й згадав статтю "Пережити відпустку, або чому добровольці не повертаються на війну!" (сорі, але вже забув з роками автора). Тиск на нас почався ще дорогою. Проїхавши через Київ майже тисячу кілометрів, ми зупинилися тільки кілька разів. Їхали чорні від бруду, немиті, небриті, голодні та просмерділі пороховими газами, бо стрілянина залишає свій запах. Відмивалися та відтиралися по заправках, у туалетах. Так от, зустріли кількох осіб, які кидалися нам у очі зі звинуваченнями в усьому злі, яке тільки можна уявити. Якийсь мужик обізвав фашистами, під Києвом один авторитет аж з виделкою на нас кидався, коли ми вночі зупинилися поїсти. На Правобережжі нам зустрівся священник, який нас мало не обматюкав. Я тоді сказав Історику: "Гірше за бойовиків можуть бути тільки люди в тилу, які, нічого не знаючи, клянуть тебе, обзивають та кидаються в очі. Кого ми тоді захищаємо? Нам то все рівно, які канали вони дивляться, а як тим хлопцям, що пройшли полон, катування, бачили як на їхніх очах замордували побратимів, залишилися без рук та ніг. Як їм після пережитого, зустріти в тилу оцю громаду, котра невідомо кому молиться? Як вони відреагують, коли з пекла виберуться в спокійний тил, де їх ще й клястимуть доморощені пішоходи?". Мені згадалися слова Джона Рембо, який сказав полковнику: "Мого друга розірвало після вибуху в барі, а його мізки впали на мене, але коли я повернувся, мене зустріли з плакатом "Вбивця дітей"". До війни я їх не розумів, а потім дійшло в голову. Шкляр писав про Чорного Ворона, "Залишенця", який чекав початку нової революції, продовжуючи боротьбу, а я написав про інших "залишенців". Я створив колективний образ, цілу Громаду залишенців, котрі осиротіли після розпаду "Останньої імперії", і не знайшли собі місця ні між українцями, ні між росіянами. Вони продовжують молитися неіснуючим зображенням Богів, про яких їм колись розповіли, намагаються згадувати старі "добрі часи", проклинаючи всіх, хто з ними не згоден і руйнуючи світ навколо себе, оскільки нова дійсність більше їх не сприймає. Ця Громада вийшла доволі цілісною, хоч у більшості наділені характерами тільки лідери, тоді як інші носять сірі балахони та ховаються за масками, щоб світ не побачив їхніх обліків. Зіткнувшись у тилу з цією Громадою, лейтенант Мельник не розуміє її, не підтримує та намагається побороти, однак вона має сотні прибічників, захованих у всіх державних структурах і сотні облич, які ховаються за масками. Перед ним постає набагато гірший ворог за того, який був на фронті. Того ворога можна було вбити, або відібрати зброю, але у цього головною зброєю є фальшива ідея, котра настільки заразна, що викорінити її майже неможливо... Мене понесло і я почав писати філософський трактат. Однак у творі все набагато простіше та органічніше. П.С. Заходьте, читайте і пройдіть цей шлях, одвічної боротьби між реальністю та божевіллям, на пару з головним героєм...