Багаття здійнялося до неба від одного слова, щоб притушити його, знадобилося вже кілька слів. Друзі розташувалися навколо вогню, мліючи в теплі і наминаючи печену картоплю, салат і м’ясо останньої курки, яку зарізав господар. Непомітно для самих себе, вони вибовкали старому казкарю майже все про свою подорож. Лише про зустріч із чаклуном змовчали. Чомусь усім здавалося, що не треба нікому показувати зачаровану кулю, як і самим зайвий раз на неї дивитися не потрібно, щоб лихо не накликати. Та й світлину нікому чужому бачити не варто.
Луїза хотіла кинути гілку у вогонь, та полум’я відхилилося трохи, коли вона до нього наблизилась.
– Темна ти, дівчино. Темрява з тобою, її під вродою не сховаєш, от полум’я й ухиляється.
Луїза гордо обернулася до казкаря.
– І що з того? Чи мені вже й не жити, коли зі мною темрява ходить?
– Живи, дитино, живи... – розсміявся казкар: її обурення нагадувало дитяче вередування порівняно з тим, що він бачив за довге життя. – Темрява з кожним із вас. Запитайте у вогню, він щирий, усе розкаже.
– А як? – Олекса ніби й не злякалася.
– Руку простягни, – дівчина зробила, як він звелів. – Відчуваєш тепло? – вона кивнула. – Не боїшся? – хитнула головою. – Головне, щоб страху не було. А тепер опускай руку. Повільно-повільно, відчуття тепла не втрачаючи.
Полум’я захвилювалось, у ньому ожили багряні і золотогарячі тіні. Одна вистрибнула з багаття, розсипаючи жарини.
– Нікому не рухатись! – крикнув казкар, перш ніж вони встигли налякано підхопитися.
Створіння, зіткане з полум’я, підійшло до Олекси, лизнуло суху траву перед нею, підпалюючи стеблинки. Та той вогонь не зжирав траву, а утворював живий малюнок...

Повністю розділ буде опублікований у четвер.

Читати книгу