Чужі сліди під вікном

ЧУЖІ СЛІДИ ПІД ВІКНОМ

3.

Поки спав, до Понаровської приїхав на велосипеді медичний брат (звучить, ніби вкрадене з чужої мови) Дмитро Брунько. Разом із Катериною вони покупали стару, одягли й нагодували вівсянкою із абрикосовим варенням і пігулками. Потім Брунько поїхав, у нього ще кілька таких відвідувань. У Пригорщі, як згодом виявилося, майже два десятки сімей із немічними спинальниками і дітьми, хворими на ДЦП – центральний церебральний параліч, що часто призводить не тільки до порушення рухів, рівноваги, координації, але й до ускладненої, малозрозумілої, мови. Дмитро з такими дітьми на одній хвилі, спілкується без перекладачів. Вони його завжди чекають, наче назбирують за ніч слова, які їм хочеться вимовити. Щоб упоратися з бідою, кожній сім’ї потрібні дужі чоловічі руки. Чужі. Ось такі, як у Брунька. Власне, за наданням фізичної допомоги Дмитро іноді забував про свою медичну кваліфікацію. Закінчив же Вінницьке медичне училище. Його терпіння було безмежне. Я б такої роботи не витримав. Але я не унікум, як витривалий медбрат. Боюся немічних і мертвих. Не вмію, попри професію, спілкуватися зі здоровими, якщо вони гірше лайна. Хоча, що може бути гірше лайна?..

Коли Катя причесала рідке волосся матері й зав’язала його у вузлик, змастила зморшки на обличчі кремом, що зволожує й укріплює шкіру, а губи ледь тонувала помадою з матовим блиском і стійкістю до вологи, Понаровська стала схожою на живого мерця, прикрашеного візажистом у морзі. Дещо резонувала шовкова блузка із зім’ятими ромашками, високо защепнутий комірець якої ховав худу шию у борознах, але загальне враження відкинути було неможливо: Вовчиха проснулася й зараз поїде на площу тицяти дулі шоферам. Або помре на місці, обірвавши свої й Катеринині страждання.

Прізвисько Вовчиха їй підходило краще, ніж Понаровська. Принаймні, зараз…

Як все-таки загинув її чоловік Іван Вовк?

На ту пору у домі з’явився професор Шульга. Він щодень, рівно о дев’ятій, якщо нікуди не їхав у відрядження, приходив до хворої, бадьоро цілував у щоку, від якої пахло лавандою або конвалією, і голосно запитував, чого вона зранку така гарна. Аж заздрість, мовляв, бере його, старого. Святослав Павлович був упевнений, що його ранковий оптимістичний огляд хворої якимось чином додавав сил Каті і недужій поетесі. Минулого не виправити. Треба берегти те, що є. Дві жінки давно не зважали на бадьору балаканину професора й знали своє: нічого у їхньому житті не поміняється, допоки одна з них не помре. І невідомо, котра першою, бо дівчина все частіше захоплювалася транквілізаторами матері.

• А де наш гість? – гучно запитав Святослав Павлович.

Я почув його, хутко вдягнувся й зійшов донизу. Професор стояв біля відчинених дверей у спальню хворої й відверто розглядав мене. Його висока й густа сива зачіска, широкий лоб із кількома зморшками, кущисті брови, чіпкий погляд розумних очей, а, головне, пряма й гордовита постава свідчили, що переді мною стоїть ментор і викладач, який звик приймати іспити. Але я страх як не люблю екзаменів. Вони мені в печінках сидять ще зі студентства. Якимось чином вчений лікар нагадав головреда Акивісона. Той так само любить втупитися й прикидати, за що тобі вліпити «незадовільно». Щоправда, іноді відступає й біжить до своєї шафки. «Все життя зустрічаю засранців, які хочуть повчати, - я твердо глянув у вічі професорові і потиснув його треновану руку. – Мабуть любить тягати залізо. Або дриґається на турніку… Качок перезрілий. Значить, здоровим помре».

Захотілося познущатися з Шульги.

• Катя так приспала, що ледве відірвав голову від подушки.

Почув, як дівчина тихо зойкнула біля матері.

• Ну… В цьому сумніваюся, - розгубився Святослав Павлович. – Хіба чаєм з валер’янкою напоїла… Катя у нас – зразок дівочої гідності. Виконує свій обов’язок і не нарікає. Кожному б таку дочку!

Що він говорить? Борони, Боже, від здійснення його побажань. Пані Три С мені не треба. Ані тепер, ані, сподіваюся, в майбутньому. Інвалідом ставати не збираюся. Алогічність своєї останньої фрази зрозумів і Шульга, помахав на мене пальцем.

• Знаю вас, журналістів. На рівному місці знайдете, за що зачепитися.
• Ми такі, - погодився я й розсміявся.

Професорський гучний баритон підтримав мене. Його сміх видався несправжнім, ніби перед великою студентською аудиторією, що ловить кожне його слово. Коли він сміявся, пригладжена й зволожена зачіска розпадалася на два крила. Наче йому там сідав підбитий птах. Святослав Павлович широкою долонею пригладив на потилицю пасмо волосся, що звалилося на вухо, й приязно промовив:

• Взагалі-то бажав би Каті гарну партію. Незважаючи на обставини, вона гідна щастя. Гарна, симпатична й совісна. Чи не так?..
• Гм… - промимрив я.
• Де продаються такі красні молодці? – не залишав тему професор, оглядаючи мене.

Мабуть я йому сподобався.

• Втім, щастя не купиш, - посмутнів. – Треба навчитися жити зі своїми нещастями.

Я дипломатично промовчав, оглядаючи вестибюль у денному світлі. Лінива корова каміну тихо й безгучно лежала у кутку, біля шаф, схованих під сходами. Підійти й порозкривати їх? Безглуздо. Вчорашній злодій давно тю-тю. Навіщо він залазив у будинок? Що цінного тут можна вкрасти? Чи це був мисливець за випадковою здобиччю, домушник, якого я злякав своїми пошуками?..

• Гаразд, - нахилився до мене професор. – Ви продумали питання, які будете ставити Лілії Аркадіївні?
• Ні, не продумав, - мене дратував його товариський тон. – А що, треба було?
• Ну, я не знаю, - Шульга уловив мій порух. – Ви ж готуєтеся до інтерв’ю?.. Робите якісь начерки, намічаєте план, контрапункти… Я хвилююся за її психічне здоров’я. З фізичним все зрозуміло. Тут знаю, що та як. Все під контролем. Однак останнім часом Лілі… Лілія Аркадіївна, - поправився він, - почала впадати в депресію. Стає мовчазна і неслухняна. І я нічого не можу вдіяти. Роки йдуть, а здоров’я не повертається. Вона прекрасно розуміє свій стан і свої перспективи. Тож мені не хотілося б, аби ви своєю розмовою додали чорних фарб. Ідеально було б – повернути її до творчості. До бажання спілкуватися з людьми, читати про себе публікації. Нехай через поезію, але спілкуватися. Чекати від завтрашнього дня письменницької радості. Це так приємно – зустрічати ранок і сподіватися. Однак… Існує проблема. Спогади її пригнічують. У спогадах, і тільки в спогадах, залишається наш біль. І ятрити його зовсім недоречно. Це така квінтесенція, що може вбити.
• Але ж суть самої людини – це її спогади, її минуле. Всього іншого нема. Фата моргана. Ілюзія. Хіба можна перекреслити те, що пережив?..
• Іноді, молодий чоловіче, минуле втягує людину, як у вир без дна, - зітхнув Святослав Павлович і подивився на прочинені двері з різьбленою лиштвою, де нас чекали Понаровська і її дочка. – Там водяться демони, які тримають жертву за ноги і не випускають продихнути.

«Чи не про себе він говорить? - я згадав обмовку Катерини про те, що лікар винен у загибелі її батька. – Демони бувають з професорськими корочками…»

• Домовляємося так, - підсумував наші дипломатичні переговори чоловік. – Ви починаєте розмову, я спостерігаю за реакцією Лілії Аркадіївни. У будь-якому випадку це буде преамбула. Понаровська познайомиться з вами, ви з нею. Встановите контакт. Окреслите теми. А основну розмову намітимо на третю годину. Якщо все піде добре…

Я кивнув, погоджуючись. Лікареві краще знати, як поводитися з його підопічною, в якої депресія й психічні зриви. Якби не завдання Акивісона, давно вже накивав би п’ятами. «На хрін мені ця морока?» – ледь не закипів, згадавши бурхливе київське життя. Досить безсонної ночі й пошуків примарного Казі Пуделка. Ще не вистачало, щоб я збожеволів разом із мешканками цього будинку. З хворими людьми, особливо в такому стані, ще не розмовляв. Тож і сам хвилювався, як не нашкодити й побільше дізнатися. «Про що ти хочеш дізнатися? Про що?.. – застеріг себе, входячи в кімнату Понаровської. – Якщо в неї все минуле – суцільна рана».

А ще згадав шафи під сходами. Чому вчора до них не зазирнув?..

Сива голова старої, ніби відцвіла кульбабка, легенько похитувалася, наперед щось заперечуючи. На обличчі – кремова маска, накладена дочкою. Блистіла й спотворювала живу міміку Понаровської. Поетеса глибоко дихала й дивилася на мене, мов на чужинця, який штурмом взяв обковані залізом двері. Впалі груди здіймалися й ворушили зім’ятими ромашками на блузці. Сухі руки нервово вчепилися в бильця інвалідного візка. Вона намагалася в ньому сидіти, немов цариця. Але хіба висхла й немічна мумія може виглядати велично? І раптом я зустрівся з її зіркими, майже круглими, очима. Вони жили окремо від жінки. В них я побачив полум’я розуму. Тіло їй не підкорялося, не слухалося, бунтувало. Воно змирилося з дотиками грубого Дмитра Брунька. Ґвалтівними дотиками. Але очі!.. Очі пильно спостерігали за мною, вивчали й майже вороже просили зупинитися, близько не наближатися.

Катя зранку поклала на стіл букет жовтих нарцисів із болотяно-трав’янистим запахом. Святослав Павлович нахилився над ними, ніби вперше бачив. Весна прийшла, а він і не помітив. Дівчина поряд шелестіла порожніми блістерами від таблеток.

• Ось, Ліліє Аркадіївно, - відірвався від вази з квітами професор Шульга. – До тебе приїхав кореспондент із Києва. Там згадали про твій талант і вирішили написати… Я давно казав, що таких великих людей, як ти, ніколи не забудуть.
• Володимир Демуцький, - представився.
• Я любила Дніпро, - вимовила поетеса і її губи склалися у вимушену посмішку. – Там вітер не такий, як у нас…

Професор лагідно поглянув на мене, заохочуючи. Я почувався, наче цирковий пес, якого попросили принести палицю.

• У вас також гарне місто, - не підвів його. – Перлина з історичним блиском.

«Фу!.. – покартав себе. – Ти наче із затерплим язиком…»

• Мені тут холодно, - мерзлякувато повела плечима Понаровська. – Надто багато каміння. Замість вітру – протяги. Ночами вони свистять… І шкребуться у вікна.

«Про що це вона?» - я згадав ніч у пошуках Казі Пуделка.

• Але ж ви так гарно, з любов’ю, описали Пригорщу у своїх поемах, - похвалив її. – Люди досі зачитуються. «Одокія. Тридцять віршів про кохання». «Христя Суха, спалена відьма». Романтичний юнак Василь Шелар, який увійшов у скелю…
• Юність любить все те, що старість ненавидить, - поглянула на мене жінка поглядом професора-екзаменатора. – У вас є мої книги?
• Є! – щиро запевнив. – І в мого друга-бібліотекаря. На ваших поемах він вчить студійців писати. «Nomen est omen», - сказав він, коли я виїжджав у відрядження до вас. Ім’я є знак…
• Еге ж, - погодилася Понаровська, зворухнувши зціпленими на бильцях візка руками. – Цей знак – моє прокляття. Де Бог цілує, там кров сочиться…

Вона захвилювалася й кульбабка захиталася частіше – ось-ось білі волосинки-парашутики зірвуться й полетять у відкрите вікно. На її круглі, живі очі набігла хмара й закрила розумний посвіт. Сонце сховалося, раптом стало сіро й незатишно. Груди поетеси заходили, ніби вона задихалася.

• Лілі!.. Лілі! – підбіг до неї професор Шульга. – Попий водички!
• Не треба, - рішуче відвела його руку зі склянкою Понаровська. – Я стомилася. Поговоримо пізніше.

Її голос змінився, наче вона щойно простудилася. Ледь помітні зміни в кремовій масці, що конвульсивно преобразила вираз, в осанці, у подиху, що прискорився, в імпульсивному стисканні інвалідного візка свідчили, що їй справді погано. Понаровська кудись зникала, ніби переодягалася, ховалася, втікала, а натомість виникала Вовчиха, про яку читаюча публіка не чула. Яку я теж ще не бачив.

• Але ж я ще не встиг…
• Гаразд, гаразд, - замахав на мене руками Святослав Павлович. – Перша аудієнція закінчилася. Як я й казав: нам треба звикнути до незнайомця. Надто багато емоцій. Лілія Аркадіївна відпочине і ми після обіду знову зустрінемось. Правда ж, дорогенька?..
• Чого боятися Бога, коли Бог є любов? – виразно промовила Понаровська.

На мить я знову вловив розумний посвіт її очей. Але тільки на мить, бо наступна репліка мене приголомшила:

• Я нікого не люблю! Особливо себе… Ненавиджу! Ненавиджу! Так би й роздерла це лице!

Вона шкрябнула по щоках нігтями – червоні сліди виступили на шкірі. Прикусила верхню губу, але кров не потекла. Її не було. У цій хвилі гніву я несподівано почув гіркий запах нарцисів. То від столу кинулася до старої Катерина.

• Мамо, заспокойся! – вигукнула. – Ось, візьми таблеточку. Вона тобі подобається. Візьми…

Вони з нею розмовляли, мов з дитиною. Чи як із людиною, яка загубила своє «я». Понаровська мені сподобалася, а Вовчиха – ні. Хоча цей розподіл може виявитися штучним, спровокованим несподіваним фіаско розмови. Поетеса бореться за своє єство, виривається з рук демонів минулого, що тягнуть її у вир. Це минуле мене все більше зацікавлювало. Його слід вияснити, розкопати, щоб зрозуміти суть того, що відбувається. І, можливо, врятувати стару, яка втрачає сили.

Хто мені про те минуле розкаже?..

Чому воно її так болить?..

Жінка затихла й винувато промовила. Напрочуд чітко й усвідомлено:

• Життя несправжнє. Нам його вигадали. Написали кожному канву… поему… й наказали за нею жити. Я знаю. Сама так робила…

Ми стояли й слухали. Я сподівався, що її приступ промине. Жінка з’їхала з глузду. Хто живе за її поемами?..

• Старіння загадкове. Чим більше тобі років, тим частіше все здається нереальним… безглуздим… суєтним, ніби на вокзалі. У розкладі руху не видно твого поїзда… Хтось забрав із освітленого панно твій рядок. Ти не можеш вгадати, коли прибудеш на кінцеву зупинку. І щоразу скидаєшся, коли чуєш металевий і байдужий голос дикторки, яка зачитує оголошення… Ой! Я знову його чую! Цей скрипучий лункий голос. Ніби з того світу. Він щось говорить, але я не розумію. Го-о-оло-сить!..
• Досить! Досить! – повернув мене до дверей професор.

Я вийшов у вестибюль і зупинився у задумі. Можу бути шалапутом і пофігістом, але люблю свою професію. Ця любов загострюється, коли чую, мов гончий пес, сенсацію. Мої рецептори працюють загострено. Вони ще жодного разу не підводили. Мабуть тому й терпить мене Іван Акивісон, що знає про мою здатність запхати носа туди, де іншим зась. І тут мої думки спрямовані не на поезію Понаровської, яка, за Сергієм Горбоконем, не вмерла і ніколи не вмре, а на тлінну її авторку, навколо якої чути дихання могили. Потойбічна вокзальна дикторка їй щось оголошує…

Професор і дочка залишилися за ледь прочиненими дверима. Святослав Павлович гулко й заспокійливо бубонів, наставляючи хвору. Вона гарно трималася. Він у захопленні. Її образні вислови просто блискучі. Метафори, яких він давно не чув. Так і кортить записати. Вгадується поетичний стиль колишньої Понаровської. З нотками гіркого суму, що проступають, немов прожилки на мармурі. Нема нічого забутого й загубленого. Всі таланти при ній. Тільки треба себе перемогти й повернутися до творчості. Адже вершини ще не досягнуті. О, які в неї попереду вершини, осяяні блискучими променями слави. І нехай буде проклятий цей інвалідний візок. Він її не зупинить!..

Після сеансу психологічної терапії Шульга вискочив до мене. Він збуджено зиркнув, ніби нервова енергія Понаровської передалася йому. На його голову знову всівся птах із підбитим крилом, чоловік несвідомо поправляв зачіску, але птах стріпувався і знову накривав вухо. Зрештою, Святослав Павлович змирився й з надією нахилився до мене.

• А я що казав?
• Що? – відступив від екзаменатора.
• Що вона має адекватні реакції. Нічого нікуди не зникло. Від її слів у мене оце волосся, - він показав на неслухняні пасма, - сторчма піднялося. Ви стали для неї каталізатором. Адреналіном, вколеним прямо у серце! Цю розмову треба продовжити.
• Я не проти. Святославе Павловичу…

Зробив паузу, навмисне загострюючи його увагу. Шульга чуйно й по-товариськи глядів на мене. Його пряма й гордовита постава демонструвала готовність йти назустріч. Мабуть і його дістали психічні розлади пацієнтки. Він хотів зрушень, якщо не у фізичному, то в душевному її стані. Здавалося б, що може бути простішим – маєш купу вільного часу, сиди й твори, собі на радість і людям для естетичного задоволення. Спалахни, ніби зірка, перед тим, як згаснути на небокраї.

• Мене турбує її минуле, - повільно вимовив я. – Нічого про нього не знаю. Блукаю, наче в потемках. Боюся щось зачепити, що призведе… до зриву. Як вона опинилася в інвалідному візку?
• Жорстокий час. Жорстокі люди, - зітхнув професор і розчаровано відступив. – Не тим переймаєтесь. Говоріть про поезію. Це ключ до її одужання. Вона поет! І цим все сказано…
• Я не був би журналістом, якби погодився з вами. У чому зміст цієї терапії? В обмані?..
• Ви думаєте, правда лікує? Завжди лікує?.. Помиляєтеся, дорогенький! О-о-о! Ще й як помиляєтеся! Скільки маю для вас прикладів!.. Правда відбирає сили й убиває.  З нею не кожен гомеопат впорається…

Професор став у позу, ніби ось зараз має приступити до публічної дискусії. Адже лікар і журналіст не можуть мати приватну розмову. Тим паче, в чужому домі, біля інвалідного візка хворої поетеси. Проте «дорогенький» мав свою думку й не піддався атаці.

• Гадаю, це безпредметна дискусія. Всі ми знаємо, що без правди нема життя. А будь-які намагання її сховати у блискучу обгортку брехні приречені на поразку… Я хочу знати, чому вона скалічіла!

Мій пафосний запал не злякав Шульгу і він з не меншим завзяттям кинувся доводити своє. Чому він так опирається, ніби це ранить і його?

• Життя – це світло. З мільйонів… З мільярдів життів складається наша цивілізація. Я дуже сумніваюся, що десь у всесвіті ще є розум. Природа створила нас, щоб ми засвідчили її існування. Без нас вона ніщо. Нуль. Її нема. Без світла у наших очах нічого не може існувати. Ані космосу, ані душі. Все навпаки. Ми головні – всесвіт вторинний. Ми жива вода для мертвого каміння. Погодьтеся!..
• Гм… - я ніяк не міг второпати, до чого він веде.

«Дурня це все, пане професоре, - хотілося вигукнути. – Не ходіть околицями».

• І я стою на сторожі цього світла. Я його оберігаю. Понаровська – яскравий промінчик. Вона закріпила у своїх творах наш емоційний світ… Так ніхто ще не писав!

Від захоплення він аж стрепенувся, ніби ось зараз почне декламувати.

• А от ви знаєте, скільки темної матерії у всесвіті?
• При чім тут темна матерія? – майже з надривом вигукнув йому в обличчя.
• А при тім… Вона складає дев’яносто п’ять процентів всього сущого на світі. Уявляєте? Дев’яносто п’ять процентів чогось невідомого, чого ми не розуміємо. Що вороже для нашого життя. Що ми не можемо впіймати. І розкласти на елементи… І натомість – п’ять процентів світла. Тобто поезії. Як лікар, я мушу кожен промінчик зберегти, щоб тієї клятої темної матерії стало менше. Лілія Аркадіївна для мене – промінь, маяк, провідна зірка, яка… Ви ж самі казали, що вона геніальна. Велика!.. А її поезія дарує людям красу. І будь-яка брехня виповзає з темних задумів тих, хто хоче погасити її світло. З темної матерії. Не блукайте в потемках. Вийдіть на світло. Понаровська вас чекає на сонячній стороні…
• Здрастуйте, приїхали, - фиркнув я, не вловивши логіки у риториці професора.

Про її велич і геніальність я нічого не говорив. Хоча можу погодитися вслід за Сергієм Горбоконем. Мені не жаль кількох гарних слів. Він для мене авторитет на цьому моріжку.

• Не малюйте мене чортом з невідомого космосу. Я кореспондент із Києва. Хочу знати, чому вона сидить у візку. Чому?.. Це ж так просто розказати…

Святослав Павлович розчаровано зітхнув, поглянув під ноги на зачовганий паркет вестибюлю й запропонував, посмутнівши очима:

• Давайте визначимо прерогативи. Для мене важливо, щоб вона повернулася до творчості. Це останній важіль, яким я можу скористатися. Для вас важливо взяти в неї інтерв’ю про написані поеми й минулу славу. Тут наші прагнення збігаються. А вже потім, після вашої бесіди, щоб не травмувати Лілію Аркадіївну необережним словом… необачним запитанням… ми з Катериною розкажемо вам про той трагічний випадок. Що зможемо, те й розкажемо. Надто він тяжкий для нас…

Він плямкнув губами від досади й тихо продовжив, нахилившись:

• Понаровська нічого не пам’ятає про той момент. Як відрізало!.. Все пам’ятає, а про аварію – ні. Скільки років пройшло, а пам’ять не відновилася. Так буває. Травматичний шок заблокував певну інформацію. І, може, це й добре. Навіщо ж нам… вам… ятрити її душу?

Професор вкотре підняв крило пораненого птаха й пожвавів, по