Поговоримо про жанри: історичний роман

Користуючись нагодою, хочу подякувати своїм читачам, яких у мене відсьогодні рівно 400! І продовжую свою розповідь про різні літературні жанри.

На черзі — історичний роман. Це твір, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. 

Цей жанр є досить давнім, він виник ще в І ст.. н.е , разом із творами про Александра Македонського, Троянську війну, а також  сюди відносять французькі псевдоісторичні романи 17 ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва «псевдоісторичний роман»). 

Перші справжні історичні романи створив Вальтер Скотт ( “Веверлі”, “Роб Рой”, “Айвенго”, “Квентін Дорвард”), котрий зумів поєднати реальні історичні факти з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними. так і реалістичними способами зображення. 

В епоху романтизму історичний роман став одним із найпоширеніших літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного історичного роману 19-20 ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, психологічним тощо. Останнім часом набув поширення такий піджанр, як історичне фентезі — це жанр фентезі, пов'язаний з історичною белетристикою, що використовує окремі елементи реальної історії світу. Він використовується як загальний термін жанру «меча і магії».  Основні ознаки історичного фентезі, які відрізняють його від класичного історичного роману:  магія, міфічні істоти або інші надприродні елементи співіснують невидимо з матеріальним світом, з більшістю людей, які про це не знають. При цьому жанр має близьку подібність із сучасним фентезі.Історичне фентезі може включати в себе альтернативну історію, де минуле чи теперішнє було значно змінене, а реальна історична подія проявила себе по-іншому. Дія історичного фентезі відбувається у вторинному світі, з конкретними і відомими паралелями щодо відомого місця (або місця) і певного історичного періоду. Багато творів фентезійних авторів отримують ідеї і натхнення з реальних подій.

Дуже часто наші автори плутають поняття “історичного роману” та “фентезі”. Недавно я прочитала цікаву статтю Юлії Джугастрянської на цю тему, цитатами з якої й хочу поділитися.

“Частина перша: що таке історична проза, з чого вона складається і як виникла?

За робоче визначення пропонується таке: історичний роман – це жанр вигаданої оповіді про події в минулому, автори якої докладають зусиль для ретельного відтворення обставин, культури й особистостей, віддалених у часі, якомога точніше, глибше та правдоподібніше.

Але кожен автор у процесі роботи послуговується своїм визначенням і розставляє свої акценти. Поза тим, певні усталені характеристики жанр усе-таки має.

Оповідь вигадана – бо письменник, не історик і не мусить достеменно відтворювати описувану добу. Натомість «робота історичного письменника полягає в тому, щоби ввести читача в оману, примусивши повірити у вигаданий світ, створений у романі замість реального. Історичний світ, який претендує на те, щоб автентично представляти конкретний час і місце в історії. І на цьому базується решта визначення».

Рамки часової віддаленості від описуваних подій для історичного тексту (за Вальтером Скоттом і його послідовниками) – 60 років, щоб усі очевидці подій встигли зникнути з цього світу і не могли закинути авторові недостовірність. Існує і протилежна думка: тоді, мовляв, будь-який художній текст про невідоме минуле можна назвати історичним. Професор у рамках курсу не претендує на розв’язок цього питання.

Зображення обставин і людей достовірно, правдоподібно і глибоко. Про достовірність багато буде далі. Правдоподібність дуже важлива для читачів, за нею вони визначають «великий історичний роман». «Але перевірка правдоподібності полягає у тому, щоб переконати вашого читача, що саме цей діалог міг відбуватися у цій кімнаті, яка має саме такий вигляд, запах, як описано. Думаю, більшість авторів історичної прози погодяться зі мною, що правдоподібність – це планка значного вищого рівня, ніж достовірність. Легко розшукати архітектурні особливості, щоб визначити, що це маєток 18 століття, і ретельно описати його у художньому творі. Значно складніше – уявити й описати людську взаємодію, яка може відбуватися в тому будинку, і зобразити її переконливо. Достатня міра правдоподібності – ось що підтримує художню ілюзію у романі.

У багатьох відношеннях саме в цьому й полягає суть історичного роману: створювати і підтримувати стійку ілюзію минулого, достатньо переконливу та правдоподібну для того, щоб читач продовжував перегортати сторінки».

«Якось Стівен Кінг написав, що художня проза – це правда, загорнута у брехню. Але як авторам історичної прози, нам би хотілося обернути навпаки цю тезу й зауважити, що для історична проза – це брехня, загорнута у правду. Іншими словами, стійка ілюзія, заснована на відомих історичних подіях і фактах».

Три формотворчі елементи історичного роману:

– мультичасовість (написано в один час, відбувається в інший, читається ще в третій), історичний роман як діахронічний жанр;

– жанрова гібридність (на півдорозі між фікшн і нон-фікшн, є те, що автор знає достеменно, і те, чого не знатиме ніколи), історичний роман як змішаний жанр;

– історичний мімезис (відтворює у наративі історичну дійсність, складність людини і тотальність епохи, розрив між реальністю та наслідуванням виникає там, де приходить критик і/або читач), історичний роман як міметичний/імітативний жанр.

Походження історичної прози

Перша праця про історичний роман: George Saintsbury, журналіст, літературний критик і знаменитий винний експерт, 1895 рік, The Historical Novel. Вважав прототипом історичного роману «Кіропедію» Ксенофана, 4 ст до н.е. , однак визнавав, що грек писав політичний трактат, філософський твір, а не роман у сучасному розумінні. Через ісландські саги, середньовічний епос він виходить на сера Вальтера Скотта. Далі його міркування часом збігаються з сучасними поглядами на походження історичного роману, а часом сучасники пішли далі. Однак саме Сейнтсбері першим описав прикметну рису історичної художньої прози: її самоусвідомлення у стосунках з нехудожньою. На думку Джорджа Сейнтсбері, історична тематика у худліті цікава авторові, а ще більше читачеві, наявністю поважного історичного матеріалу і можливістю публічного знайомства з ним. Іншими словами, щоб створити історичний фікшн, культура потребує чіткого історичного чуття і матеріалу. Щоб відрізнити історичну прозу від власне історії, автор і читач мають уміти чітко відокремлювати: де факти, а де авторське художнє бачення.

Однак окремі дослідники визначають джерела історичного роману ще у Ренесансі, називаючи «Кентерберійські оповідання» Вільяма Чосера, написані наприкінці 14 ст, та історію «Томас Редінг», написану сучасником Шекспіра Томасом Делоні, шовкопрядом і співцем балад, а заодно вже й автором роману, та опубліковану 1599 року. «Сісілі, або Народна троянда» була написана Агнес Масгрейв і видана в Англії 1795 року. Свого часу книжка була дуже популярною. У передмові авторка описувала нині добре відому історію знайдення щоденника леді Сісілі, чию історію нібито переказано в книзі. Агнес Масгрейв нібито переконали друзі: розкажи цю історію, не змінюючи ні подій, ані стилю, але так, щоб це було цікаво зараз. Вийшла суміш відомих історичних фактів із коханням і пригодами. На цю книжку у 1796 була опублікована рецензія в The Critical Review. У ній ішлося, зокрема, про таке: «Як зазначалося часто і справедливо, та суміш правдивих речей, яка робить роман цікавим, робить його водночас оманливим. Звісно деякі факти, вплетені у канву художнього твору, спантеличують недосвідченого читача. Відповідь на це питання досі трохи софістична, однак хіба автор, який поринаючи у простір фантазії, пробуджує до викликає до дії вищі, яскравіші енергії людської психіки, то хіба не кращі здобутки отримує зі своїх творчих особливостей, ніж той відвертий оповідач, чиї брудні й огидні факти так часто плямують сторінки історії»?

Брюс Гольсінгер звертає увагу слухачів на те, що вже наприкінці 18 століття анонімний рецензент, говорячи про геть новий жанр, порушує питання правди і вигадки, розуміння історичного роману як форми брехні. Що для нас краще: читати історичні романи з усіма їхніми вигадками, чи історичні розвідки з усіма брудними подробицями? Іншими словами, чи є художня проза більш достойною, вищою формою, ніж нон-фікшн? Ці питання залишатимуться актуальними впродовж двох наступних століть розвитку історичної художньої прози і в наступних лекціях професор обіцяє дослідити їх на прикладі двох романів.

Частина друга: хто і як починає писати історичну прозу?

Насамперед автор береться вивчати матеріал, «архіви», як каже професор. Архів уданому контексті – це і буквально сховище документів, і переносно – сукупність усіх свідчень, які можуть бути використані, як першоджерела: листи, зображення, книги, аж до природних урочищ, де розгорталися ті чи інші епізоди. Письменник має право художньої їх переосмислювати, а відтак – може змінювати емоційну тональність описуваних подій. Як приклад наведено лист тюремника Анни Болейн до Томаса Кромвеля, де описана її поведінка у день перед стратою та знаменита фраза про тонку шию. Судячи з листа, Анна Болейн поводиться дивно: «Вона викликала мене запискою, а коли я прийшов, запитала: «Містере Кінгстон, я дізналася, що помру не раніше полудня, і мені вельми прикро, бо я сподівалася до того часу вже бути мертва і пережити весь біль. Я заперечив їй, що болю не буде, хіба що геть трохи. А вона відповіла: «Я чула, що кат вправний, а у мене тоненька шия». Узяла себе за шию обома руками і щиро розреготалася. Я бачив багато чоловіків і жінок перед стратою, всі вони переживали глибокий смуток, а ця леді, наскільки мені відомо, дуже тішилася своєю смертю», – писав про неї сер Вільям Кінгстон, констебль лондонського Тауера. Можна собі уявити: тендітна панночка жартома бере себе за шию і приказує, що не завдасть клопоту катові, бо ж шия у неї тоненька.

Професор Гольсінгер коментує: «Саме це порівняння повідомляє все, що треба знати про те, як велика історична [художня] проза працює з архівами, шануючи домовленості з читачем щодо історизму, але продовжуючи загравати з межами художнього задоволення. Цей приклад показує нам, як автор може залишатися вірним історичному джерелу і водночас використовувати його як відправну точку для вигадок і припущень. Ширше кажучи, один із найпоміркованіших способів аналізу історичної прози, випливає з ознайомлення з першоджерелами. Наскільки точні архіви автор збирає, творячи свою оповідь? Адже відтворення фактів на сторінках художнього тексту є одним із найбільших викликів історичної прози. Сподіваюся, розуміння та інтерпретація цього стануть для вас одним із найбільших читацьких задоволень».

Ну і не можу не згадати про такий літературний  піджанр, як альтернативна історія.  Це жанр фантастики, присвячений зображенню реальності, яка могла б бути, якби історія, в один зі своїх переломних моментів (точок біфуркації або точок розвилки) пішла іншим шляхом. У творах цього жанру неодмінним елементом сюжету є зміна історії в минулому (щодо моменту створення твору). За ідеєю автора, в деякий момент минулого з якої-небудь причини або випадково, або в результаті втручання зовнішніх сил, наприклад, прибульців із майбутнього, відбувається щось відмінне від того, що відбувалося в реальній історії.

Події можуть бути пов'язані з широко відомими історичними епізодами чи особами, а може видаватися, на перший погляд, малозначним. У результаті цієї зміни відбувається «розгалуження» історії — події починають розвиватися за іншим сценарієм. У світі зі зміненою історією і відбувається дія книги.

В одних випадках описуються події, пов'язані з самим «розгалуженням», в інших виклад фокусується на ситуаціях, незвичайних чинності зміни реальності, в третіх основною темою стають спроби героїв за допомогою подорожі в часі повернути історію в початкове русло, вдруге змінити її в іншому напрямку або, навпаки, «закріпити» змінену реальність.

У деяких творах замість або разом з ідеєю переміщення в часі використовується ідея паралельних світів — «альтернативний» варіант історії реалізується не в нашому світі, а в паралельному, де історія йде іншим шляхом. Таке трактування дозволяє усунути відомий логічний парадокс подорожі в часі, відомий як “парадокс убитого дідуся”. 

Парадокс полягає в такому: припустимо, що людина за допомогою машини часу відправилася назад в минуле і вбила свого біологічного діда до того, як останній зустрів бабусю мандрівника. В результаті один з батьків мандрівника (і, як наслідок, сам мандрівник) ніколи б не був народжений. Це означає, що він в кінцевому результаті не міг би подорожувати в часі, що, в свою чергу, означає, що його дід залишився б живий і мандрівник був би народжений, а це дозволило йому подорожувати в часі і вбити свого дідуся. Таким чином, кожна можливість передбачає заперечення самої себе, створюючи логічний парадокс. Варіант його розв'язання такий: той факт, що мандрівник у часі живе в даний час, означає, що він просто не прагне вбити свого прабатька. Це означає, що можна діяти з повною свободою, але, що б ви не робили в минулому, не можете змінити сьогодення, бо його наслідки вже відчуваються.

Незважаючи на назву, парадокс убитого дідуся розглядає не тільки неможливість власного народження. В першу чергу він стосується будь-яких дій, які унеможливлюють подорожі в часі. Приклад назви парадоксу є лише першим «що приходить в голову», якщо вибирати з усього спектра подібних можливих дій. Іншим прикладом може бути використання наукових знань для винаходу машини часу, подальше повернення назад у часі і (чи то вбивством, чи іншим способом) перешкоджання роботі вчених над тим, що потім призведе до отримання інформації, яку ви використовували, щоб винайти машину часу. Еквівалентний парадокс відомий в філософії як «автоінфантицид»: повернення в минуле і вбивство самого себе в дитинстві.

Парадокс убитого дідуся часто використовується для твердження про те, що подорожування у часі в минуле неможливо. Тим не менш, було запропоновано ряд гіпотез, щоб уникнути парадоксу: такі, як припущення про те, що минулого змінити не можна, тому дід вже повинен був пережити замах на вбивство (як говорилося раніше), або ж що мандрівник у часі створює альтернативну лінію часу, в якій він ніколи не буде народжений.

Споріднені з альтернативною історією піджанри: 

Альтернативна географія передбачає інший розвиток історії, виходячи з припущення, що у Землі інша географія.

Криптоісторія — різновид альтернативної історії, присвячена далекому минулому. Виходить з припущення, що стародавня історія відрізнялася від відомої нам, була сфальсифікована тощо.

Постапокаліпсис — жанр, присвячений опису цивілізацій, які пережили важкий катаклізм (ядерну війну, екологічну катастрофу, епідемію). Близький до жанру антиутопії.

Стімпанк — жанр, присвячений опису суспільств, що знаходяться на рівні технологій XIX — початку XX століття.

Сподіваюся, не дуже втомила вас великою кількістю літер та допомогла краще розібратися, чим відрізняється історичний роман від фентезі та фантастики. Ну. і на правах реклами, запрошую почитати мій  історичний роман "Тисячу років тому" ( якраз сьогодні ввечері вийде новий розділ).

А в наступному моєму “розборі жанрів” мова йтиме про жіночий роман та любовний роман, їхні спільні та відмінні риси й особливості кожного з цих жанрів. Не пропустіть! 

А про інші жанри можна прочитати тут:

Найпоширеніші помилки авторів у визначенні жанрів

Фантастика

Фентезі. містика, жахи

Детектив

Трилер