Вчимося красно писати. Частина 3.

Привіт, друзі! Сподіваюсь, ви ще не спите і ваш мозок ще здатен сприймати інформацію з паперових аркушів чи сяючого екрану монітора ПК. Після невеличкої перерви я згадав про мистецтво писати веселу анотацію і вирішив знову нагадати про себе. Тож посидівши годину перед ноутом, та послухавши гарну музику у стилі «нью-ейдж» та «ембієнт», злегка розважив себе черговим опусом. Тепер ваша черга.

Сьогодні «постскриптуму» не буде, тож просто читайте!

ОРИГІНАЛ:

Анотація до книги "Справжня Підставна Любов"

За два роки він став перший з ким я почала будувала стосунки.Хлопець-над зовнішністю якого працювали Боги.Він називав мене Джульєтто. Дарував нові емоції,створив казку.З ним я почала жити.З ним я зрозуміла, як це-дихати на повні груди.Я тонула у його"вугілиних очах"Але все змінилося 17 вересня-у день народження,яке мені не підсилу ніколи забути!До нього я жила помірним життям і це мене цілком влаштовувало.Він перевернув мій світ.Він допоміг мені вилізти із того панцеря,який я відмовлялася покидати,він розфарбував моє життя-хоч і сам не здогадувався, що робить для мене так багато.Даніель_У мене є улюблена робота ,друзі ,клуб для байкерів,який я створив, красиве тіло та рідкісні очі.Ніколи не було недостатку у жінках.Але це мені наскучило і я зробив помилку,про яку дуже швидко пожалів...

АЛЬТЕРНАТИВНА ВЕРСІЯ:

Коли мені виповнилось два рочки, він був першим, з ким я почала. Не пам’ятаю, що саме, бо була добряче обкуреною, проте щось ми таки стартонули. Його звали Адам, він був рудий та волохатий, з довгим носом та неприємним голосом. Напевно, Боги мали неабияке почуття гумору, коли створювали йому зовнішність. Або ж були добряче напідпитку чи гарно курнули анаші, і світ сприймали не інакше, як крізь сюжети картин Пікасо. А що – їм це дозволяється, і не лише у суботу. Він не вимовляв «р», тож називав мене як завгодно, уникаючи цієї букви. Та я завжди відгукувалась виключно на ім’я «Джульєтта». А сама називала його «Гомео», від чого він завжди злостився і жбурляв у мене жованою жуйкою. Вона прилипала мені до волосся і доводилось відрізати цілі патли. А одного разу я навіть поголила брови, бо ж видерти ту кляту гумку було просто нереально.

Він дарував мені нові емоції, такі як сором, страх, пригнічення, депресія, огида. Адам любив обливати мене холодною водою, коли я спала, гуляв по квартирі у білому простирадлі, іноді з цеберкою на голові. Він щоночі розмальовував моє обличчя різнокольоровими фломастерами, після чого я просто соромилася вийти надвір. Найбільше Адам любив зашилити руку мені у трусики, відтягти резинку якомога далі та відпустити. І тоді вона боляче ляскала мене по сідниці, що аж на гузиці залишались темно-сині смуги. Він не мав меж у своїх розвагах, Гелловін був для нього щодня, а точніше – щоночі, особливо після згортки гарної, добре висушеної «шмалі». Тоді у Адама очі лізли рогом, а з рота текла слина, ніби у покійного професора Гокінга. Іноді я так лякалася з його шалених витівок, що просто пудила у трусики, а він реготав з того, та тішився ніби мала дитина. А ще Адам створив «Казку» і примушував слухати її пісні з ранку до ночі. А я ридала і плакала, підспівуючи солістці та усим тим зарюмсаним дівахам із кліпу, разом з малою та її молодою закоханою мамою.

З Адамом я зрозуміла, як це – дихати на повні груди третього розміру. Щоразу, коли він розстібав на мені тугий ліфик, мої легені розправлялися, ніби надувний дитячий батут, набираючи свіже повітря. А я мало не скімлила від задоволення, розуміючи, яке ж то справжнє щастя – ходити без бухгалтера, націлюючи груди у білий світ, ніби «Аврора» свої гармати у стіни Зимового палацу.

Ми часто говорили про майбутнє, про те, ким хочемо стати. Мій Адам мріяв закінчити хедер і стати рабином. Тоді вдень він робитиме обрізання, а увечері виготовлятиме з обтятої плоті беруші і збуватиме їх через мережу аптек «Здоров’я». Ніщо не зробить сон людини міцнішим та щасливішим, аніж пара добре затовчених у вухи шкіряних затичок. Адам це знав, і сам планував ними користуватися. А ще регулярно відбуватиме обряд кошерного хрещення, це коли одружені чоловіки збираються навколо великої макітри з борщем, і починають по черзі дерев’яними ложками вибирати гущу. Хто упіймає ложкою обтяту у немовляти плоть, той і буде малюкові хрещеним батьком.

Подруги уважали мене дурепою, бо були закінченими заздрісницями та реальними кончітами. І не тому, що ніколи не голили бороди, як Вюрст, а тому що відпускали під пахвами суцільну антисанітарію. Я була інакшою, і за допомоги бритви та пінки підтримувала власний імідж юної недозрілої «німфетки». Проте мій батько хотів, щоби я була схожою на античного Ахіллеса, або на Жанну Д’Арк. Тому власноруч викував металевий панцир та шолом і вдягнув усе те на мене. Я цілими днями поспіль носила на собі ту броню, в яку мої однолітки жбурляли каміння, горішки та кульки від підшипників. Від постійного гуркоту дзвеніло у голові, в перед очима літали різнокольорові бджоли. Лише згодом я зрозуміла, яким підступним був мій батечко. Бо направду то був не просто панцир, а справжній пасок вірності, з великим важким замком попереду. Моя цнота була під надійною охороною, ніби підстаркуватий гномик «Хеллоу» у Кремлі. Мій батько був скаженим ретроградом і закінченим романтиком, і щиро сподівався, що я не піду по наклонній і свою квітку невинності подарую лише нареченому. Він мріяв про ту саму мить, коли наступного дня після першої шлюбної ночі, його зять гордовито вивісить «червоне знамено» над хатою, щоби ніхто і ніколи не засумнівався у моїй чесності. Посуду у родині було замало, тож дозволити гостям після весілля побити усі глечики та тарілки, було б цілковитою дурницею. Для того і знадобився металевий корсет-кираса із гарним амбарним навісним замком.

Мій Адам був «ведмежатником», і мав за плечима значний доробок вскритих замків, сейфів, консервних бляшанок та пивних пляшок. Йому нічого не вартувало застромити у шпарину пару відмичок і зняти з мене той клятий замок. Якщо ж відмички не допомагали, Адам користувався кувалдою чи автогеном, вирізаючи замок разом з петлями та вушками. То було неприємно, бо пекло внизу живота, а після кожного удару кувалдою підстрибували у брюшині усі печінки, ніби я їхала трасою «Кропивницький-Одеса». Проте я стійко трималася, знаючи, що на мене очікує свобода. Майстерність та вміння Адама додавали батькові зайвої роботи, проте не позбавляли його впевненості, що я досі чесна.

Нині я маю улюблену роботу – щоранку відтирати з обличчя малюнки фломастером. А ще маю клуб байкарів «Шалені нічні вовчиці», де ми плескаємо язиками, теревенимо та обмінюємося різними байками: від Езопа, Крилова та Руданського. Мене називають Даніелем, та я на це не ображаюсь, адже це таки краще, аніж бути «Гомео». До того ж я маю красиве, від вух до сраки татуйоване тіло та рідкісні, завжди червоні, ніби у кроля очі. А ще маю заячу губу, ламані ніби у борця вуха та розплесканий боксерський ніс. І це ще не враховуючи усі ті численні атавізми та рудименти, що почали виявлятися у мене у період статевого дозрівання. Мені ніколи не бракувало жіночої уваги, а зневаги то й взагалі завжди було через край. Бо ж вовчиці вкрай ревниві, коли йдеться про концерт Олега Вінника та можливість подарувати йому квіти. Все змінилося 17 вересня, бо саме цього дня СРСР вдерся до Польщі. Хоча усім на це нині начхати, бо ж історію ненавидять ще зі школи. Саме цього дня Вінник мені обрид і я зробила помилку, коли пішла з його концерту. Тоді я зустріла Адама…  Мені було два рочки і ми стартонули….