Привіт, друзі!

Одна чудова авторка Solomia Star запропонувала флешмоб "Перші поцілунок", а інша чудова авторка Уляся Смольська передала естафету мені)           
Дякую дівчата❤️
Та ще один флешмоб "Прогулянка цвинтарем" який передала мені талановита Ярина Мартин! У свою чергу передаю Вікторії Задорській у якої є цікава книга "Прокляті сини. Чорнокнижник"!

                                               * * *
"В кімнаті Люциандра світилось тьмяне світло. А я стала біля дверей і не наважувалась зайти. 

— Заходь уже!

Так і зробила, а він стояв біля вікна, спиною до мене й уважно дивився... На кладовище?

— Зачекався тебе, — сказав некромант повертаючись до мене. — Що це на тобі? Піжама, рожева з котиками?! Тобі що два рочки?

Він засміявся. Треба було переодягатись, от недотепа я, а може це і на краще...

— Нагадую, мені має сподобатись і не люблю чекати...

Та я стояла, мов статуя, хоч уже цілувалась.То чому так боюся? О, згадала, він некромант, а не звичайний чоловік, любить оживляти трупи та гуляти на кладовищі.

— Сміливіше!

Підійшла до нього, дуже близько, так він ще вищий, поклала руки йому на плечі, він такий холодний, як льодяна брила, піднялась на пальчики й доторкнулась до його губ, знову ж таки холодних, і завмерла, як і він. Я не дихала, ніжно поцілувала його нижню губу, потім верхню, чекала дії від нього, і ледь не розплакалась, бо він не поспішав відповідати..."

                                         * * *
"Люциандр безпощадно тягнув вперед, до кладовища залишився всього один крок... Коли я його зробила, то наче потрапила в інший світ. Тут було так тихо, відчуття таке нереальне.

Не було холоду, вітру, снігу, навіть час зупинився, і мені на душі стало так легко, я вдихнула на повні груди. Й ледь стримала крик, бо Люциандр стояв із невідомо чим, з чорною "хмаринкою" і спокійно розмовляв, потім ще на мене пальцем тицьнув.

— Вона зі мною, попередь усіх, щоб ніхто не лякав і не чіплявся. Вона і так перелякана?

— Некромантка?

— Не твоя справа!

— Та це ж..

— Повторяти не буду!

Дим зник. Добре це чи погано? Мабуть, добре!

Він знову взяв мою руку, своєю холодною льодинкою і потяг далі.

А я згадала прислів'я "Чим далі в ліс, тим більше дров" і ця мудрість не підвела, на жаль...

Бо це не кладовище, це, мабуть, інше місце, або я остаточно збожеволіла, і не можу довіряти своїм очам.

На лавочках сиділи безтілесні духи, одні поводилися тихо, інші були як божевільні, мабуть, я поводжуся зараз як вони. Тяжко дихаю, затуляю рота рукою. З очей знову котяться сльози, і крик...
Бо маленькі чудовиська, чорні з ріжками, вище моїх сил, я кричала з усієї сили, а ж поки Люциандр не закрив мій рот своєю рукою, і дає вирватись. Який же він сильний...

— Що бачиш, розкажи спокійно, повторюсь, ніхто тобі нічого не зробить, не зашкодить.

— Усе інше, живе... Я бачу духів!"
                                                                                                                           "Я Некромант"