Привіт, всім. Дякую Тані Гудимі за передачу естафети. Їй вдалось захопити мене зненацька. В моїх опублікованих творах на booknet герої не цілуються :)

Але є деякі тексти, які я не публікував. І з вашого дозволу я поділюся таким уривком, де є поцілунок, але не перший.

Свою естафету я передаю Мар'яні Долі.

Отже, читаємо.

Вдалині я бачив будинок, до якого нам треба було дійти. В горлі відразу пересохло. Біля нас проходив турист і запитав чи хочемо, щоб він нас сфотографував. Чому б ні, відповів я. Наталі обхопила мене правою рукою і майже торкнулася коробки в кишені. Я ковтнув слину і делікатно відвів її руки трішки донизу. 

Я подякував чоловікові і звернувшись до Наталі, вказав рукою куди нам йти. Ще вчора Олімп був як на долоні, його форма нагадувала щось біблійне, величне, але зараз він стояв закутаний у ковдру хмар. Я не знав, чи зможемо ми його побачити. На траві паслися декілька корів. Я гадки не мав як їх сюди занесло, але не переймався цією світовою загадкою. Коли ми нарешті підійшли до туристичного будинку, я глянув на годинник. Дорога зайняла п’ять годин. Будинок був кам’яним, з великим столом на дворі. Вітер продував нас наскрізь і ми зайшли всередину. Хлопці, які там працювали, розповідали, що тут можна залишатися на ніч. Всього є шістнадцять ліжок. Зазвичай команди, які збираються робити сходження на Олімп зупиняють на цій базі, щоб відпочити перед штурмом гори на наступний день. Нам цього було непотрібно. Я замовив два супи і каву. Нічого смачнішого в житті я не їв. Хоча, тут я лукавлю, ми гарно натомилися. Може пішли поїмо на двір, запропонував я Наталі. Вона згодилася, бо теж хотіла побачити Олімп, який то виникав, то знову ховався за хмарами та туманом. Я відчував, що мені холодно. А якщо холодно мені, то й іншим тим паче, але Наталі мовчала. Все ж я не витримав, бо хвилювався, щоб нас не продуло і вказав на будинок. Було вже тринадцять сорок, як я підскочив. Господи! На кільці висить лейбочка з ціною та якоюсь інформацією. Я вилаявся про себе і уявив як стою на колінах, а кільце не налазить на палець, бо щось заважає. Піднявшись, я відкланявся Наталі і сказав, що зараз прийду. Уздрівши нижче туалет, я забіг туди, перекусив зубами пластикову нитку, і та вивільнила білосніжне кільце.

Я повернувся і всміхнувся Наталі. Була друга година дня. Все, час настав. Я пригадав тисячу фільмів, бачив як чоловіки стояли на колінах і щось говорили, але для мене це було вперше. Слів я не готував, хай казатиму все підряд. У мене виходить. Ми вийшли на двір, вітер лоскотав нас і стало тепліше. Хоча певно, то моя кров так гріла. Я глянув на наполовину відкритий Олімп. Це була груба, чорна гора. Вчора ми пробігали крізь неї. Я бачив стежку, по якій ми бігли, а вище тонами нависав сніг. Ми щасливці, що він не зійшов донизу, коли ми пробігали під ним.

Все, вороття немає. Я пішов від будиночку і людей шукаючи найкраще місце, щоб воно стало нашим. Мною теліпало. Наталі щось крикнула мені вслід, та я не чув. Я хотів знайти місце, до якого повертатимуся наяву і уві сні. Знову і знову. Я став і ніби примерз до землі. Думки путалися, а руки трусилися. Це треба зробити Толік, зараз або ніколи. 

— Наталі, а йди сюди, — крикнув я.

Я бачив як вона бігла до мене тримаючи в руці палицю. Сонце виблискувалося від її віночка і саме тоді я зрозумів, що я це зроблю. Мені стало легше і всі сумніви зникли. Це вона, а ми тут. А кільце давить мене до землі, як якір.

Я глянув на неї і почав щось говорити. Пригадую, я сказав, що мені з нею легко, по-справжньому добре. Що все йде так, як має бути. Я не сипав епітетами, я мабуть виглядав дивно, але вона мене слухала. Потім я торкнувся своєї правої кишені і розстебнув її відчуваючи на пальцях гладку коробку. І далі зробив те, що зробив до мене і зробить після мене, чоловік, доведений до відчаю через щастя — я став на праве коліно, відкрив коробку і дивлячись на Наталі запитав чи вийде вона за мене заміж. Можу заприсягтися, але я відчув як тихо стало навколо, місце де ми стояли нагрілося, а білий туман окутав нас обійнявши. Це боги, думав я. Іншого логічного пояснення я не знаходив.

— Танцюра, що ти робиш? — це перше, що вона сказала.

Я сказав, що я цього не очікував, але кличу її заміж. Боже, як вона почала ридати. Сльози текли по її щоках, нею трусило. Вона не розуміла, що відбувається, ніби це все не насправді, що вона зараз прокинеться біля мене, і ми лише збиратимемось виходити на Олімп. Але все було: туман, тиша, я на колінах, і кільце, що відбивалося засліплюючи їй очі.

— Ну звичайно, Толік. Ну конечно! 

Здається саме це сказала вона, я точно не пригадую. Ми цілувалися і я її обіймав. Нас обох трусило, а я їй шепотів «Будь ласка, запам’ятай цей день, запам’ятай». Коли ми рушили назад, бо відстань на спуск меншою не стала, я зрозумів, що Наталі не може йти. Фізично. Не може. Вона сиділа на камінні, а ріки сліз заливали її червоне від переживань лице.

— Я тупо не могу идти, — казала вона. — І кільце трішки великувате, але нічого, я зверху зафіксую іншим. Все буде славно. Ось так, добре. Так краще.

Я радів і світився від щастя. Розуміючи її стан, я дякував, що ми тут. Наталі розглядала це кільце і не могла втримати сліз. Вони вилітали з неї мов кулі, а я був щасливим.