Флешмоб "Перший поцілунок"

Перша хвиля перших поцілунків спала (отака тавтологія) і я приймаю цей флешмоб від чудової авторки Мар'яни Долі. У свою чергу передаю естафету прекрасним авторам Інці Вікторовій та Angelnik.

Від мене пропоную сцену з історичного роману Кароліна. Наперекір долі

Накрапав дрібний дощ. Ліс удалині шумів невиразною шелесткою монотонністю. Важке небо і море злилися в єдиний безкінечний сірий простір, на тлі якого губилися дві мокрі істоти, які щойно насилу вибралися на безлюдну сушу. 

Фредерік важко дихав, його руки і ноги тремтіли від напруги. Підступна течія весь час відносила їх від берега, і він боровся зі стихією, намагаючись втримати на плаву і себе, і непритомну дівчину. Її тіло каменем тягнуло донизу, але капітан переміг.

Не даючи собі ні секунди перепочинку, він почав торсати дівчину за плечі, але вона не подавала ознак життя. 

- Отямся, чорт забирай! Отямся, - крізь зуби бурмотів він, при тому кілька разів ударив її в груди.

Скільки він так у відчаї робив, не знав, аж поки не притис до себе у шаленому пориві так, що вона закашляла і нарешті почала спльовувати воду.

“Слава усім існуючим та неіснуючим богам!” - подумав. Скривився. Якраз у манері Натана.

Смерть від утоплення їм більше не загрожувала, зате промерзнути до кісток, зважаючи на відсутність у полі зору будь-якого укриття, можна аж бігом.

Озираючись на всі боки, Фредерік міцніше пригорнув дівчину. Вона дихала зі свистом та хрипами, але головне - була жива. Думка про те, що він знову врятував їй життя і знову тримає в обіймах, промайнула, наче спалах. Гостро і виразно.

Капітан не втримався і провів рукою по холодній блідій шкірі. Окреслив лінію загостреного підборіддя, відвів з високого чола пасмо волосся. Від води воно потемніло і нагадувало застиглу лаву. Тоді великим пальцем провів по вустах, що посиніли від холоду, і притьмом захотів їх зігріти. Не розмірковуючи про причини, не вдаючись до виправдань або ж застережень. Наказуючи голосу розуму заткнутися і відкидаючи перестороги, Фредерік піддався пориву і припав до її вогкуватих губ. І вона відповіла. Спочатку мляво, а потім все більше віддаючись поцілунку. Не піднімаючи повік, губами, до яких прилила кров, прошепотіла:

- Антуан…

Фредерік скам’янів. 

Наче полуда впала з його очей. Він схопив дівчину за щоки, приводячи до тями.