Ми асоціюємо класичну українську літературу лише зі шкільною програмою, не уявляємо поза межами національного автентичного контексту й так обмежуємо її потенціал. Це помилково. Будь-яка класична література, й українська зокрема, багато в чому резонує з якісним світовим кінематографом. Передовсім – у проблематиці, а також – у сюжетних та художніх прийомах, які покликані формувати загальний естетичний простір. Що спільного між кінематографом Жана-Люка Ґодара та поезією Івана Франка, чим Ларс фон Трієр подібний до Василя Стефаника та чому «Чорна рада» Пантелеймона Куліша – потенційно блискучий роуд-муві? Експериментуємо та намагаємося «поєднати» світових режисерів з українськими авторами, посилаючися на спільність специфіки їхніх робіт.

Михайло Коцюбинський та Джим Джармуш

Американського режисера Джима Джармуша можна назвати справжнім імпресіоністом від кінематографу. Його роботи – спокійні й меланхолійні, сповнені світла та живих сонячних барв. Вони естетично розповідають про буденні речі, які нас оточують, дають можливість деталізовано поглянути на щодення під іншим, незвичним, поетичним кутом – як от у «Патерсоні», «Дивніше, ніж у раю» (Stranger Than Paradise), «Каві та Сигаретах (Coffee and Cigarettes). Також режисер зображує реальність крізь призму сприйняття головних персонажів – він суб’єктивує її, спираючися на сценарні та візуальні засоби (як у «Зламаних квітах» (Broken Flowers), «Мерці» (Dead Man) або «Поза законом» (Down by Law)). Герої стрічок Джармуша – мрійливі самітники в перманентних пошуках відповідей на внутрішні суперечки. Вони часто вирушають у дорогу в прагненні спокою, гармонії, психологічної свободи.

Літературній творчості українського імпресіоніста Михайла Коцюбинського притаманна подібна специфіка. Його роботи схожі на полотна, хаотично та водночас гармонійно здобрені повітряними легкими барвами. Коцюбинський будує сюжет, спираючися на емоції та переживання головного героя, велику роль приділяючи враженням, які той дістає від взаємодії зі зовнішнім світом – грайливим, невпинним, живим. Його історії нагадують акварельні замальовки, вони раптово починаються та природно завершуються, демонструючи закономірну плинність життя.

Що міг би екранізувати Джим Джармуш?

Новелу «Intermezzo»

Що характерного для обох митців було би в екранізації?

Наповненість сонячним світлом, побутові або природні образи-символи, елемент дороги (як залізничної, так і польової), романтичний герой у самоізоляції, що присвячує себе роздумам та рефлексіям.

Іван Франко та Жан-Люк Ґодар

Кінематографічний простір француза Ґодара – самобутній та великою мірою революційний. Саме він був одним із засновників французької нової хвилі, що дала поштовх до реформування цієї сфери в усій Європі. Це відзначилося на специфіці робіт режисера. Його картини – живі та непостановочні. Вони сповнені природною динамікою вулиць, реалістичних діалогів, натуральних емоцій та знайомої кожному рутини – такої, яка вона є, лише естетично деталізованої. Завдяки цьому стрічки Ґодара дещо схожі на документальні. Режисерові подобається експериментувати з монтажними техніками, маніпулюючи часом та структурою оповіді (як у «На останньому подиху» (À bout de souffle) та «Жінка є жінка» (Une femme est une femme)). Він також користується ручною камерою – рухомою та мобільною (як у «Жити своїм життям» (Vivre sa vie: Film en douze tableaux) або «Банді аутсайдерів» (Bande à part)). Що характерно – Ґодар любить фільмувати революцію у всіх її проявах. Дещо іронічно, дещо патетично, втім, завжди естетично та інтелектуально – наприклад, як у «Китаянці» (La Chinoise).

Іван Франко також любив оспівувати революцію, проте в літературі (зокрема в поезії, як, наприклад, у «Вічному революціонері»). Це – найперше, що тематично єднає його зі французьким режисером. Утім, не соціалізмом єдиним. Сюжетно, проблематично та емоційно твори Франка – модерні та випереджають свій час. Автор розповідає про звичайних людей із непростим життєвим бекграундом за плечима. Він не романтизує та не ідеалізує людські стосунки, а занурюється на вглиб, щоби висвітлити їх багатогранно, у всій множинності контраверсій та суперечностей. Франко динамічно та правдиво пише про містян і їхню реальність. Його чоловіки – чуттєві та емпатичні, а не фольклорні безстрашні герої, що ніколи не впадають у меланхолію. Його жінки – незалежні та фатальні, а не канонічні, психологічно уярмлені домогосподарки.

Що міг би екранізувати Жан-Люк Ґодар?

Повість «Перехресні стежки».

Що характерного для обох митців було би в екранізації?

Історія про стосунки сучасних людей із багатогранними, складними характерами й динамічним, реалістичним спектром емоцій та почуттів.

Які ще сюжети зміг би запозичити Жан-Люк Ґодар у Франка?

Наратив поезії «Гімн» (більше знаний як «Вічний революціонер»). Екранізація нагадувала би «Китаянку» на автентичний український лад.

Василь Стефаник та Ларс фон Трієр

Данський режисер Ларс фон Трієр – один із найбільш непередбачуваних та суперечливих творців сучасного кінематографу. Почасти видається, що його роботи концентрують у собі всі можливі особистісні та суспільні вади й розлади – режисер вільно говорить про це, будує довкола них сценарні історії (як у «Меланхолії», «Німфоманці» або незавершеній трилогії «США: Країна можливостей»). Емоційно стрічки Трієра націлені на те, щоби шокувати, рвучко вибити зі зони комфорту, довести до стану граничної психологічної незручності. Експресіонізм режисера – похмурий та навіть жорстокий. Утім, обрамлений вишуканою естетикою – операторською та монтажною. Структурно картинам Трієра притаманні різкі кульмінації та розв’язки, що, з одного боку, логічно витікають із розвитку дії, проте постають до абсурду непередбачуваними. Ніби десь у підсвідомості ми розуміли, що має відбутися, проте до останнього відмовлялися в це вірити (як у «Танцівниці в темряві» (Dancer in the Dark) або «Домі, який побудував Джек»).

Літературний простір українського експресіоніста Василя Стефаника – також похмурий та болючий, передовсім завдяки реалізму (настільки дійсному, що в нього буває складно повірити). У своїх роботах автор звертається як до особистісних, так і більш глобальних, суспільних проблем. Тому тематичний спектр його творів розгортається від внутрішніх конфліктів до втрати близької людини та вимушеної міграції за океан. Подібно до Трієра, Стефаник зображує своїх персонажів у нездорових, граничних емоційних станах, що почасти межують із божевіллям. Розв’язки його новел, на перший погляд хаотичних та меланхолійних, – різкі, раптові та драматичні. Вони схожі на блискавичний удар у скроню, що спершу навіть складно зафіксувати та усвідомити.

Що міг би екранізувати Ларс фон Трієр?

Новелу «Новина»

Що характерного для обох митців було би в екранізації?

Звернення до непростої проблематики, що балансує між рівнями особистого та соціального, трагізм, похмурий дискомфортний вакуум, що напружує та емоційно випробовує. У центрі сюжету – герой на межі психічних порушень.

Пантелеймон Куліш та Інґмар Берґман

Кінематографічна мова шведського режисера Інґмара Берґмана – прогресивна та авангардна. Візуально він звертався до чорно-білої плівкової естетики, надаючи перевагу різко контрастному зображенню, ледь не геометричній гармонії світла та темряви. Сюжетно Берґман почасти творив у жанрі дорожнього кіно, а також вибудовував історії довкола персонажів із непростими долями та багатогранними характерами. Навколо їхніх своєрідних психологічних терапій та міжособистісній взаємодії (як, наприклад, у «Персоні» (Persona) чи «Сценах із подружнього життя» (Scener ur ett äktenskap)). Картини режисера багаті на метафори, сповнені матеріалізованих символів, що з’єднують світи предметного та чуттєвого (як у «Сьомій печатці» (Det Sjunde Inseglet) або «Суничній галявині» (Smultronstället)). У своїй творчості Бергман неодноразово звертався до проблематики віри, релігії та моральності – порівнював ці поняття (його «трилогія віри»: «Як у дзеркалі» (Såsom i en spegel), «Причастя» (Nattvardsgästerna), «Мовчання» (Tystnaden)).

Пантелеймон Куліш подібний до Інґмара Берґмана своїм сміливим, запальним, свідомим новаторством. Він – автор першого україномовного історичного роману, що за структурою сюжету перегукується із «Сьомою печаткою» шведського режисера – там центральним компонентом історії також є дорога. У своїх роботах Куліш неодноразово звертався не лише до історичної, а й до культурної та релігійної тематики (врешті, навіть переклав Біблію). Його літературна естетика – динамічна, жива, природна. Вона підкорена загальній ідеї відображення реальної дійсності.

Що міг би екранізувати Інґмар Берґман?

Історичний роман «Чорна рада»

Що характерного для обох митців було би в екранізації?

Дорога як основний сценарний компонент, довкола якого будується головна сюжетна лінія, велика кількість персонажів, зображення середньовічної доби, покликання на історичні події, релігійний символізм. Можна припустити, що екранізована Берґманом «Чорна рада» була би подібною до його «Сьомої печатки».

Микола Хвильовий та Роман Полянський

Своїми стрічками польсько-французький режисер Роман Полянський прагне тримати у стані емоційного напруження, що систематично наростає, та виводити із зони комфорту. Саме тому він так часто оперує жанром психологічного трилера, чим дещо подібний до вже згаданого Ларса фон Трієра. Естетика Полянського – похмура, гнітюча, «незручна». Режисер конструює кінематографічні вакууми, розташовуючи там і своїх героїв, і глядачів – так, щоби останні максимально емпатично, чутливо сприймали те, що відбувається з першими (наприклад, як у «Засновано на реальних подіях» (D’après une histoire vraie)). Багато персонажів Полянського мають характерну спільність – це люди, що психічно балансують на межі «нормального» й «нездорового». Із розвитком сюжету дедалі більше схиляються до другого («Дитина Розмарі» (Rosemary’s Baby) та «Огида» (Repulsion)). Також його героям почасти властива роздвоєність: ситуативна або ж загалом. Вони вступають у конфлікти із собою або ж приміряють ролі, полярні до їхньої істинної сутності, суперечать власним внутрішнім установкам та постають зовсім різними людьми наодинці й публічно (як у «Гіркому місяці» (Bitter Moon), «Венері в хутрі» (La Vénus à la fourrure) або «Офіцері та шпигуні»). Важливу роль Полянський надає діалогам, які часом є центральним сюжетним компонентом у його стрічках (наприклад, як у «Різанині» (Carnage)).

Микола Хвильовий, подібно до Романа Полянського, у своїй творчості також звертався до теми роздвоєності особистості – конструював на цьому центральну психологічну проблематику. А також любив глибоко драматичні сюжети, куди занурюєшся поступово та врешті потрапляєш у дискомфортний замкнений простір, сповнений сумнівів, вагань та особистісного неприйняття. А ще зіштовхуєшся з реалізмом, у який почасти не хочеться вірити. Діалоги Хвильового розкривають сутності його персонажів – вони можуть бути стриманими та лаконічними або ж сентиментальними й чуттєвими, втім завжди – значущими та промовистими.

Що міг би екранізувати Роман Полянський?

Новелу «Я (Романтика)»

Що характерного для обох митців було би в екранізації?

Звернення до глибокого психологізму, розкриття проблеми роздвоєності особистості та побудова основного конфлікту саме на цих засадах, важливість предметних символів. А також – діалоги, що віддзеркалюють сутність героїв, апеляція до реалістичної тематики в рамках конкретних історичних періодів.

P.S. Звичайно, це лише версія, спроба такого собі культурно-естетичного передбачення. Насправді ж, процес вибору режисером художнього твору для екранізації – річ суто інтимна і залежить від багатьох факторів. Особисті читацькі смаки та віра у подальший успішний комерційний прокат – не останні з них.

А от кому б з відомих кінорежисерів ви довірили б екранізацію власних творів? Хто, на ваш погляд, зміг би талановито, уповні і без перекручування вашої творчої ідеї, перенести створений вами текст у формат кіно? І головне: чому саме, який ваш критерій вибору? Уявіть себе на мить продюсером кіно, котрий має гроші і можливість екранізації власного роману.

P.P.S. Вкрадено у Марії Васильєвої (Moviegram)