А море пахне війною.

Останній раз був на морі у 2014 році. Маленьке місто біля Азовського моря — Новоазовськ. Тоді я думав, що усі мрії здійснилися. Мені запропонували роботу керівником театрального гуртка. Скільки було сподівань! Скільки вистав, думав, поставлю. Але мабуть увесь всесвіт був проти цього.

Я їхав геть від війни. Десь позаду була темна, без води Авдіївка. Ранковим автобусом дістався до районного центру. Вулицею попрямував до Державної адміністрації, а за нею було омріяне море. Зійшов до відділення у справах переселенців.

 - Ось вам адреса. Там мешкають старі люди. Вам там не сподобається та ви поїдете далі. - сказали мені.

 Взявши аркуш, пішов.

Мене прийняли добрі люди. Дали куток у маленькій кімнаті. А що ще було потрібно? Ліжко, розетка та усе. 

Ніхто не знав, що в далекому та відомому мені місті Іловайськ вирішувалася моя доля. Коли приїхав до Новоазовська, то над містом маярив Український прапор і все було добре.

Наступного ранку пішов оформлятися на нову роботу.

Молодий чечен буденними рухами знімав Прапор моєї Країни та кидав на землю.

 Біля майбутнього місця роботи побачив папірець. "Шановні брати та сестри. Армія Звільнення Новоросії вітає вас..." Далі не читав. Мене звільнили від мрії, театру та моря. 

Ось чим пахне для мене море…