Флешмоб "Знайомство героїв". Передаю естафету

Всім привіт. Дійшла і до мене, започаткована Вікторією Задорською  естафета. І передала мені її хороша подруга Radianta: Отже, "Знайомство героїв". Книга: «Мелл. Наречена для тіні». Перша зустріч головних героїв:

«- Кх-кх!

Я так різко сіпнулася, що від несподіванки сильно стукнулася потилицею об кам’яну стіну. І, тихо проклинаючи усі замки нашої немаленької імперії, заглянула в пітьму.

Шуканий суб’єкт віднайшовся на диво швидко, і я змогла роздивитися темний чоловічий силует біля протилежної стіни серед полиць з різноманітними миючими засобами.

- Ой! - тихо пискнула я і почала квапливо підніматися. – Вибачте. Не знала, що тут хтось є…

Лиця чоловіка я не бачила, але можу заприсягтися, що його брови злетіли вверх.

- Що ви… Залишайтеся. Особисто я завжди радий приємній компанії…

І, незважаючи на те, що сказано це було хриплуватим голосом з чітко виділеними хижими нотками, я полегшено видихнула і плюхнулась назад.

- Правда? – з надією запитала я.

Лорд тільки хмикнув у відповідь. На декілька хвилин повиснуло затишне мовчання і особисто мені воно зовсім не заважало.

- Можу я поцікавитись, - несподівано заговорив мій темний, у всіх сенсах цього слова, співрозмовник, - що така красива, юна леді робить в цій тісній комірці в той час як її ровесниці весело проводять час у пошуках свого «принца»?

Я прикусила губу і знизала плечима. Тоді згадала, що навколо темно, і він скоріше за все не побачив, нахмурилась.

- Довга історія… - нарешті промовила я, і чомусь мені здалося на мить, що чоловік посміхнувся.

Він глибоко вдихнув і несподівано піднявся, перетнув тісну комірчину і присів поряд. Розстеливши на кам’яну підлогу теплий камзол, він похлопав рукою по протилежному його кінці, і я простодушно присіла поряд. Морозити п’яту точку на холодній підлозі не хотілося абсолютно. Наші плечі стикалися, і я ніяково обняла себе руками. Під час втечі я загубила камзол Рейза і зараз тихо мерзла.

- А я… не люблю шумні компанії… - несподівано хрипло зізнався мій співрозмовник і поставив лікоть на коліно. – І ніколи не любив. Уся ця мішура, фальшиві усмішки…

Він різко видихнув і відкинув голову назад. Я з якимось дивним трепетом розглядала його лице. Витончений профіль, гостре підборіддя, тонкий прямий ніс. В темряві роздивитися більше було просто неможливо. Чомусь його щирість викликала непереборне бажання виговоритись. Але язик наче приріс до піднебіння. Я повільно видихнула і тихо заговорила.

- Чесно кажучи, я злякалася… Ситуація така дурнувата вийшла… - я почервоніла і закрила долонями лице.

Соромно було неймовірно. Але повертатися назад все одно не хотілося.

- Вина? – несподівано запропонував незнайомець і протягнув мені не помічену мною раніше пляшку.

Я заперечно мотнула головою, і він зітхнув, тоді знизав плечима і зробив декілька великих ковтків. Я на все це дивилася мовчки з деякою насторогою і очима шукала решту пляшок. Натрапила поглядом на одну, потім на другу. Я прикусила губу і знову повернулася обличчям до незнайомця.

- І давно ви тут… сидите?

- Давненько… - хрипло розсміявся чоловік і знову зробив ковток вина.

- І з чим пов’язане ваше..?

- П’янство? – підказав темний, тому що світлого тут просто не могло бути, і хмикнув.

- Я хотіла сказати дещо інше, але і так зійде…

Чоловік фиркнув і зажмурився. Пляшка знову торкнулася його губ. Він зробив декілька судорожних ковтків і відклав її в бік.

- Після вас, юна леді… - Я нахмурилась, він п’яно розсміявся і знову ковтнув. - Що ти забула в цій комірці? – хрипло запитав він.

Я прикусила губу і мимоволі посміхнулася. Схоже лорд сам не помітив, як перейшов на «ти».

- Що ж… якщо ви наполягаєте…

- Ти… - несподівано промовив він і знову відпив трохи вина.

- Що? – не зрозуміла я.

- Перестань мені викати…

Я розгубилася і окинула темну фігуру задумливим поглядом. Незважаючи на те, що в його присутності я не відчувала тривоги чи страху, попа чула, що пора драпати. І я уже почала підніматися, коли його пальці обхопили моє зап’ястя.

- Не йди… - несподівано тихо промовив він, і я заклякла.

Мабуть, саме голос яким він це сказав і зупинив мене. В його словах відчувався непереборний сум в поєднанні з незмірною безнадією. Наче згадавши щось, він опустив погляд на свою руку, і повільно розчепив пальці.

- Вибач… - глухо проговорив він і зробив ще декілька ковтків.

А я мовчки присіла назад. Тиша запанувала цього разу надовго. І чомусь саме тоді, в тісній комірці я почувалася нарешті абсолютно захищеною. Давно забуте мною відчуття, несподівано розвіяло усі тривоги і посіяло десь глибоко в грудях маленький теплий вогник.»

Естафету передаю Maks DM.