Флешмоб "Знайомство героїв", передаю естафету ;)

Усім привітик) Хто не спить?))

Нещодавно наша креативниця Вікуся Задорська запустила флешмоб "Знайомство героїв". Умови дуже прості: зробити флешмобний блог зі сценою, де герої ваших книг вперше знайомляться одне з одним та передати етстафету наступному учаснику. Одразу кажу, що естафету передаю:

Стефанії Лін та Алісі Ольгіч

Публікую сцену знайомства Єви та Люциана з книги "Навіть Диявол заслуговує на кохання":

Ми під’їхали до невеликої церкви, яку я відвідую із самого дитинства. Вона вже була повністю набита знайомими обличчями, які привітно усміхалися нам. Я сіла на дерев’яну лавку поряд зі своєю кучерявою подругою Емі. Здається, ми почали дружити ще тоді, коли навіть не вміли розмовляти. Й Емі була для мене тим самим світлом, про яке так часто нагадувала мама. Тому що настільки світлих і чистих людей я ще не зустрічала.

— Єво, привіт! — засяяла подруга, притискаючи до грудей розкриту Біблію.

— Привіт, спасибі, що зайняла для нас місце, — усміхнулася я.

— Ой, та це дрібниці. Привіт, містере й місіс Девіс! — привіталася Емі з моїми батьками.

Голоси в приміщенні стихали і я судомно почала пригадувати яку частину Біблії ми будемо розбирати сьогодні.

Кинула погляд на поки ще порожню трибуну й помітила, що хрест, який висів над нею, зник… На моїй пам’яті він висів тут завжди… Тільки я хотіла запитати про це батьків, як на трибуну піднявся незнайомий хлопець.

Темне волосся злегка падало на його вольовий лоб, а легка неголеність немов би підкреслювала непростий характер свого володаря. Я б не дала йому більш як тридцять років. Світлі штани і блакитна сорочка чудово сиділи на його м’язистому тілі… Настільки добре, що в якийсь момент я забула про те, де перебуваю…

Так, це був точно не пастир Фред.

Він міцно стиснув краї трибуни, обводячи поглядом заповнене приміщення. Я задивилася на тильну сторону долоні, де з-під сорочки в нього визирало тату. Моя щелепа просто відвисла…

— Хто це? — пошепки запитала я в Емі.

— Пастир захворів. Це його син, сьогодні він буде проповідувати. Його звуть Люциан.

Як його звати?? Я мало не вдавилася. У якийсь момент мені почулося «Люцифер»…

— Так дивно, що в нього татуювання… — пробурмотіла я. Ніколи б не подумала, що син пастиря виглядає так… сміливо.

— Яке татуювання? — здивувалася Емі.

— На руці. Тільки не можу розгледіти, яке воно… — шкода, я лише на третьому ряду…

— Не бачу ніякого татуювання, — спокійно відповіла подруга.

Я сиділа ошелешена. Як це не бачить? Хотіла вже переконати її у зворотному… Але відчула пронизливий, гострий, важкий погляд… Я підняла голову вгору… І ми зіткнулися поглядами.

Він нібито відчув, що ми говоримо про нього… Легка посмішка грала на його губах, а погляд безвідривно гіпнозував мене… Я піддавалася, сама не усвідомлюючи того, гублячись у вирах його чорноти…

Ще ніколи я не бачила таких очей… Спробувала моргнути кілька разів… Але тут же пошкодувала… Присягаюся, у його очах щось запалилося… Або це все прокляте кліпання в цьому винне… Чорт… Тьху, не в церкві ж!

Настала повна тиша. Люциан відкрив Біблію і сказав глибоким низьким голосом:

— Ну що ж, почнемо.

І я можу заприсягтися знову, що помітила легку саркастичну посмішку на його губах! І цього разу я не кліпала!!!

Люциан…

Розповідайте, хто що зараз читає ;) Буду рада почути ваші цікаві рекомендації)