Як і коли треба писати? Думки з приводу.

Якось випало мені бути присутньою на тренінгу для письмеників-початківців, де одна пані з ряду письменників відомих і просунутих навчала молодь, як творити сюжети. Краще, аби персонаж не просто пішов, а перестрибнув через високий паркан, а там на вулиці мало не втрапив (або втрапив) під авто, когось збив з ніг і т. д. 

Так, безперечно, цікавіше, захопливіше. Карколомний сюжет. Але. Чи так правдивіше? Чи характерна така поведінка для характеру, психотипу цього героя (пройдіться сюжетом, як він говорить, як виглядає, що говорять про нього інші, які його дії - усе ж бо має грати)? Наші літературні герої,  безперечно, творяться з життя. Письменник має бути спостережливим. Ця риса мусить бути в ньому присутня з народження. Бо інакше - складно. А коли спостерігаєш, та ще й мислиш, то там щось почув, там побачив і з каледоскопу різних подій ти, юний письменнику, як колись у дитинстві у мозаїці чи пазлах, твориш свій малюнок. Колись і я цим грішила. Адже ще в школі звідкись появилося й жило в мені переконання, що я писатиму. Проте, коли бралася за писання, не знала про що писати. Сюжет не складався. Все якось плоско виходило. Стала писати вірші, бо то як фотографії стану душі. Клац-клац і в слові ось вже є картинка. Проте після того як мої вірші жорстко розкритикував на літературній студії в університеті один маститий серед студентів поет, я, огірчена почутим, прийшла у свою кімнату і люто знищила все написане. І, мало того, убила в собі поета, бо дала собі обітницю: "Я ніколи не писатиму віршів". І відтоді справді не написала жодного вірша. Проте коли згадую ті, котрі завчила напам'ять і можу прочитати й тепер, то з висоти свого нинішнього досвіду можу сказати, що вони були непогані.

Та повернімося до того тренінгу. Він був добрий в цілому. І молодь хапала поради, як гарячі пиріжки. Але... Я сама, вже проживши добрячий шмат життя, прийшла до висновку іншого: зовнішній сюжет має бути логічним, істинним, а відтак наповнений внутрішнім знанням письменника, змістом, правдою життя. Письменник точно має знати, що хоче донести до читача. Які вагомі сентенції? Які знання? Яку мудрість? До письменника треба дорости внутрішньо, стати мудрим. Треба, щоб ці знання, ця мудрість тебе розпирали внутрішньо і штовхали тебе в спину, щоб ти не мав спокою й постійно крутилися в голові думки: "Я мушу про це написати..." Згадалося тут, як колись наш класик-гуморист мудрий Остап Вишня приліпив собі над столом листок паперу, на якому написав: "Про що я, нещасний, мушу думати й писати?" І далі йшов перелік.

На моє переконання, саме такий підхід є правильним. Коли ти, звісно, маєш намір не дешеве чтиво творити, а істинну мудру прозу. Герой в сюжеті не просто бігає й рве з відчаю листки паперу, когось голосно ображає, а то й береться за пістоль, йде на злочин. Треба писати, як він до такого стану приходить. Все має бути вмотивованим та істинним. Чи то він  холерик по своїй натурі, чи то у нього такий зашквар образи на когось, чи випливає почуття провини, прокидаються в ньому давні образи. І так, вочевидь, діє, має діяти тільки цей герой.  Інший у такому ж становищі повівся б геть інакше. Чи не так?

Ці типажі з конкретними характерами ходять і живуть посеред нас, ми їх щодня бачимо. Письменник так чи інакше, але думає над їхніми діями і вчинками і ставить собі питання: "Чому?" Як і в житті: "Я ж бо така добра, така уважна, така дбайлива, така гарна, чому ж він, гад такий, йде від мене?"  

Непроста річ - писати книжки. Не за славою, не за модою, не за статусом треба гнатися, а за внутрішнім порухом своєї душі. Маєш знання, склалося все з типажами й тим, як вони діють - пиши. Не маєш, читай, шукай, живи і прийде час, коли все складеться. А складеться тоді, коли ти зрозумієш, що ти письменник. Самовизначишся остаточно. Повіриш у себе. Отоді все піде. Бажаю всім успіху.

Два слова про те, що почала викладати на сайті. Я початківець у прозі. Хоч завжди багато писала. Але клалося все в шухляду. Чому? Бо не мала віри в себе. Сумнівалася, чи варто виносити ОЦЕ на люди. Не мала, зрештою внутрішньої свободи. Бо журналістика - це вічний невпинний марафон, де ти знаєш все про вся і всіх, а заглибитися в себе нема коли. Тож більше публікувалося публіцистики. Є декілька книжок. А до прозаїка, вважаю, треба внутрішньо дорости. Тепер, переконана, що доросла. Теми моїх творів стоять у черзі та ще й нетерпляче пхають одна одну: "Я перша!" "Ні, я!" Тож дай Боже нашому теляті вовка з'їсти! І вам усім, дорогі колеги, того ж зичу! На порозі багатого вечора перед Василем бажаю щиро: хай вам і ведеться, і множиться і пишеться! А читачам так читається, як добра вода при спразі п'ється! Щасти! І велика дяка всім, хто створив цей сайт, хто над ним працює і хто його наповнює!