Кожного дня я заглядаю до поштової скрині

Кожного дня я заглядаю до поштової скрині. Йде четвертий місяць очікування. Відкриваючи залізні двері будинку я минаю ліфт, і повертаю праворуч до синіх ящиків. Вони декорація, холодний метал. Їм байдуже чи хвилюється людина, що стоїть поряд з ключем у руці. 

Я перевіряю вміст ящика до роботи та по дорозі додому. Це ритуал і для вихідних. Якщо це затягнеться надовго, мені встановлять пам'ятник як Хатіко. Благаю лише, щоб це тривало не п'ятнадцять років. Чи скільки там? 

Я чекаю на “вересневий” номер журналу де буде моя новела. І дочекаюся. Недаремно ж я писав текст та надсилав редакторові. І що головне, отримав позитивну відповідь на друк. 

Це очікування повертає мене до листопада дві тисячі четвертого року. Я з групою дітей оздоровлювався в Яремче. Ми жили в дерев’яному будинку з такими широкими щілинами, через які виднівся Черемош. Нас жило восьмеро в кімнаті. Серед них виділявся Льоша з Прилук. Так склалося, що він, як і я, був фанатом Гаррі Поттера. Після відбою ми заводили розмови, обговорювали книжки. Думаю, ми набридали сусідам. Але нас це не хвилювало. Краще почитайте самі і долучайтеся! Це ж світ Гаррі Поттера. 

На той момент вийшов третій фільм про юного чарівника. Мій сусід мав необережність сказати, що в нього є касета з четвертим фільмом. Йому передали друзі. Він так яскраво описав стрічку, що щасливішої за мене людини на Землі не існувало. Я повірив. Благав Льошу переповідати, не зупинятися. Він навіть описав спецефекти, і це було дивовижно. Оце так знімали? Еге! Магічний світ засяяв в наскрізь продутому вітрами будинку. Нарешті Льоша не витримав:  
— Так давай я зроблю копію і відправлю кіно поштою! 

Що сказати... Новий Рік настав для мене в листопаді. Я відчув на язиці смак гарбузового соку та шоколадних жабок. 

Ми оздоровилися. Дехто з групи закохався. Нові друзі обмінялися адресами, записали індекси. Кампанія Ющенко перемогла. Вздовж дороги на ялицях майоріли помаранчеві стрічки і нагадували злітну смугу. Я ж їхав до баби з дідом і думав про касету з фільмом.

За кілька днів я зателефонував до Прилук.
— Льоша, привіт. Ти відправив касету?
— Конечно, Толик. Скоро у тебя будет.

Дні тягнулися. Як гарно працює пошта? Скільки йтиме пакунок? Коли пройшло днів зо п'ять, а до нас тільки й прийшла газета «Експрес», я не витримав і почав ходити на пошту. Це тривало протягом двох тижнів. Я штурмував тих жінок ніби фрегат, що скакає по хвилях. Кожного дня вони кивали:
— А, Толік... Це знову ти. Ні, ще нічого нема.

І я плентався додому засмученим. Дивився на ліс та річку. Уявляв озеро біля Хогвартсу, згадував розповіді. Почувався жахливо як ніколи раніше. А потім одного дня до мене зателефонували. Поштарка. Її голос був збудженим.
— Толік! Посилка прийшла. Давай до нас. Ти ж так на неї чекав!

Якби у мене була мітла, то я б за десять секунд опинився біля пошти. А так довелося бігти. Летіти. Відхекуючись, я забіг на пошту. Крила позаду мене тріпотіли.

Пакунок був невеликим. Та і адреса відправника не з Прилук, а зі Скадовська. Лист був від моїх подруг, Варі та Влади. Ми були з ними в Яремче. Це було неочікуваним. І я чесно не пригадую, що там було крім листа. І я безмежно вдячний дівчатам. А пакунка від Льоші я так і не отримав.

У вересні дві тисячі п'ятого я перейшов до нової школи. Була перерва, і на каналі M1 показували рекламу нових фільмів. На екрані з’явився дракон. Ще мить, і за ним виник хлопець в круглих окулярах та чарівною паличкою. Прем’єра мала бути за два місяці. Я побілів і крикнув. Однокласники здивовано на мене глянули. 

Ну що ж, спецефекти й справді круті. Правда, минув рік... Яка солодка брехня. Така довга. 

А свого конверта я дочекаюся. Лист від редактора є, його відповіді на наступні повідомлення також. Все ж повірю, дам шанс. А якщо не прийде, то напишу кращі новели. Найкращі. 
#anatolii_tantsiura #ботребаписати