​Розділ 2.2. Дзеркало Друза.

Тіберій викликав мене до себе щоразу, коли тіні на гострих скелях Капрі ставали довгими, ламаними й нестерпно кривавими, ніби острів стікав сукровицею в води Тирренського моря. Сонце, що котилося за обрій, забарвлювало білі мармурові портики в колір свіжої жертовної крові. Цезар Тиберій не давав мені справжніх справ. Він більше не питав про логістику постачання зерна чи звіти префектів. Замість цього він влаштовував гротескні вистави, де я був і головним актором, і єдиним глядачем.

​Він змушував мене заходити в задушливі кімнати його наложниць — приміщення, що просякли мускусом, солодким вином та жіночою втомою. Я мав «рознюхувати», хто з них пахне чужим чоловічим потом, шукаючи в складках шовку демокрітові атоми  зради. Він наказував мені перевіряти сувої з листуванням його родичів, але не читати їх. Я мав відчути запах металевого страху, що йшов від папірусу, коли його торкалася тремтлива рука відправника.

​Але найгіршим було не це безглузде приниження мого дару. Тіберій почав називати мене «мій Друзе». Спочатку це здавалося випадковою помилкою старого, що повільно впадає в старече безглуздя, плутаючи імена в лабіринтах своєї пам’яті. Та згодом я зрозумів: це була витончена, збожевільнена форма катування. Коли він підходив занадто близько, я завмирав. Від нього тхнуло фізіологічною гниллю старості, перемішаною з терпким, важким фалернським вином. Його дихання, гаряче й затхле, обпікало моє обличчя, наче випари з розтятої могили.

​— Подивися в це дзеркало, — наказав він одного разу.

​Він простягнув мені важку бронзову поверхню, відполіровану до надприродного блиску. Від металу йшов різкий, кислий запах оцту — так раби зазвичай позбавлялися патини на металі.

​— Що ти бачиш? — голос Цезаря був сиплим, схожим на шурхіт гальки під хвилею.

— Я бачу Марка Валерія, сина сабінського вершника, Цезарю, — відповів я, намагаючись тримати голос рівним, хоча в горлі пересохло від запаху паленого гніту, що йшов від світильника.

​— Ні! — Тіберій з раптовою, звіриною силою вдарив сухою рукою по столу. — Ти бачиш майбутнє Імперії, яке я втратив у той день, коли боги відвернулися від мене. Ти бачиш мого сина, мого Друза, якого отруїв той ниций пес Сейян. Твій ніс — це не твій інструмент, це його спадок. Ти відчуваєш ту отруту, яку він, засліплений коханням до шльондри, не зміг відчути.

​У цю мить від Цезаря пішла хвиля нового запаху — гострої, нестерпної, майже відчутної на смак самотності та глибокого, чорного божевілля. Це був запах старого звіра, замкненого в золотій клітці власного острова. Він намагався натягнути на мене маску мерця, зшиту з його власних жалів. Він хотів, щоб я перестав бути аудитором, живою людиною з власним минулим, і став його ілюзією, воскреслим привидом.

​Він змушував мене носити тоги й туніки, що пахли старою скринею, пилом і залежалим миртом — особисті речі Друза Молодшого, які зберігалися недоторканими десять років. Ця тканина була важкою, вона тиснула на плечі, ніби я ніс на собі тягар усієї династії Юліїв-Клавдіїв.

​Я відчував, як моя власна особистість розчиняється, поглинається цим примарним двійником. Мій Nāsus почав давати збої: я перестав відчувати запах моря, що билося об скелі під вікнами Вілли Юпітера, бо скрізь — у їжі, у повітрі, у власних снах — мене переслідував нудотний, солодкувато-задушливий аромат мертвого Друза. Це було гірше за в’язницю на материку — це було повільне стирання моєї душі об мертвий і гарячий точильний камінь божевілля старого нещасного і самотнього батька. Тіберію не потрібні були мої послуги розслідувача чи гострота мого нюху. Йому потрібна була моя пам’ять, моя молодість і саме моє життя, щоб заповнити ними порожнечу своєї розтерзаної совісті. Замість того, щоб шукати живих ворогів, я став заручником одного мертвого друга.

Словник термінів (глибоке занурення в епоху):

Демокрітові атоми (Democritus' atoms) - Найменші, неподільні та незмінні частки матерії, що різняться лише формою, порядком і положенням у просторі. Згідно з античним вченням, вони вічно рухаються в порожнечі, а їхні випадкові зіткнення та сплетіння формують увесь видимий світ і людську душу. Уявіть конструктор LEGO, де самі деталі неможливо зламати чи змінити, але з однакових цеглинок можна зібрати як замок, так і корабель. У 34 році н.е. ця концепція вже була частиною філософського спадку античності, конкуруючи з ідеєю безперервності матерії Арістотеля.

Династія Юліїв-Клавдіїв (Julio-Claudian dynasty) - Перша імператорська родина Риму, що виникла внаслідок союзу давніх родів Юліїв та Клавдіїв. Вона трансформувала Республіку на одноосібну спадкову монархію (Принципат), зосередивши в руках правителя релігійну, військову та цивільну владу під виглядом «першого серед рівних». Станом на 34 рік н.е. династія переживає період «похмурого спокою» за правління Тиберія. Це нагадує корпорацію з жорстким власником, який відійшов від справ (на острів Капрі), залишивши управління призначеним менеджерам, поки в Римі зріє боротьба за спадок між молодими претендентами.