Я відсторонився, коли в прорізі дверей з’явилася Юлія. Моя дружина була втіленням холодної грації, але сьогодні її присутність різала мені ніздрі. Від неї пахло ніжними фіалками — парфумами, що мали б вабити, — але крізь них пробивався важкий, гіркий настій лікарських трав, якими її напували щовечора. Питання спадкоємців перетворилося на нашу спільну відкриту рану, яка ніяк не гоїлася. Кожен місяць приносив із собою характерний, солонуватий запах свіжої крові та наступне за ним розчарування, що осідало в куточках роту гіркотою. Ми жили в стерильному, виваженому шлюбі, де діти були не плодом пристрасті, а лише політичним розрахунком, юридичною та релігійною необхідністю для роду (gens), яка вперто відмовлялася реалізовуватися.
— Ти знову йдеш у свій кабінет, Марку? — її голос прозвучав як тонке лезо, що ковзає по шовку. — Можливо, замість того, щоб нескінченно нюхати папір та звіти про податки, ти нарешті віднайдеш час і для живого дерева своєї сім’ї? Воно засихає, поки ти вивчаєш сухі цифри.
Я не знайшов, що відповісти. Слова здавалися зайвими в цьому домі, де кожне речення було пасткою.
Юлія не чекала на відповідь. Вона пройшла повз мене, здійнявши легкий вітерець, що знову кинув мені в обличчя цей нестерпний дуалізм: фіалковий сад над прірвою аптекарської шалфеї. Кожен її крок відлунював у порожньому атріумі нашої вілли з надмірною звітністю, ніби мармур під її ногами теж вимагав пояснень.
Я зачинив двері кабінету, але дерево стулки не стало захистом. Образ «живого дерева», що засихає, застряг у горлі грудкою сухої глини. Вона мала рацію у своїй жорстокості: наш рід, наш gens, перетворювався на сувій без печатки, на текст, що обривається на півслові.
Я підійшов до столу, де лежали розгорнуті звіти. Цифри були чистими. Вони не пахли кров’ю. Вони не вимагали від мене тої інтимної поразки, яку я відчував щоразу, коли дізнавався від дружини про червоні плями чергової невдачі.
Раптом двері знову прочинилися — цього разу безшумно. Юлія стояла на порозі, тримаючи в руках маленьку керамічну чашу. Її пальці, довгі й бліді, стискали обпалену глину так міцно, що кісточки пальців біліли.
— Тобі принесли настій, — промовила вона, і в її очах я побачив не турботу, а сухий розрахунок юриста, що готує справу до передачі в суд. — Старий лікар каже, що корінь мандрагори, виважений у вині, зміцнює дух і плоть. Ти вип’єш це зараз, Марку.
Вона підійшла впритул. Запах трав став майже нестерпним — він забивав кисень, перетворюючи кабінет на задушливу комірчину знахарки. Я подивився на темну рідину, в якій плавали дрібні часточки коріння. Це був наш ритуал — причастя без віри, де замість божества ми поклонялися спадковості.
— Ти віриш, що майбутнє імперії залежить від того, скільки отрути я поглину? — запитав я, відчуваючи, як у грудях закипає холодна лють.
— Я вірю, що без спадкоємця ти лише тимчасовий орендар цього будинку, — відрізала вона. — Випий. Заради твого прізвища, якщо моє обличчя більше не викликає в тебе нічого, крім бажання втекти до цифр.
Я взяв чашу. Глина була теплою, майже гарячою. Один ковток — і гіркота обпекла язик, стираючи смак дня, смак свободи. Це був смак нашого шлюбу: терпкий, медичний, виважений до міліграма.
Юлія спостерігала за моїм кадиком, що сіпнувся при ковтку. Коли чаша спорожніла, вона забрала її, не торкнувшись моїх пальців. На мить її маска «холодної грації» здригнулася, і я побачив у її погляді таку саму порожнечу, яка зяяла в мені. Ми були двома архітекторами, що зводили величний храм на піску, і пісок уже почав засипати наші легені.
— Завтра приїде твій батько, — кинула вона через плече, вже виходячи. — Підготуй цифри. Або живі новини. Він не терпить порожніх сувоїв.
Я залишився один у тиші, де лише запах лікарських трав нагадував про присутність жінки, яка колись була моєю пристрастю, а тепер стала моїм найсуворішим цензором. Я знову схилився над папером. Цифри принаймні ніколи не обіцяли життя — вони лише констатували факти. А факт був один: наше дерево не просто засихало. Воно гнило зсередини, і ніяка мандрагора не могла вилікувати цю хворобу душ.
Словник термінів:
Мандрагора (Mandragora). Багаторічна трав’яниста рослина родини пасльонових, корінь якої містить психоактивні алкалоїди та має характерну антропоморфну форму. Використовується в народній медицині як анальгетик, а в культурі — як центральний об'єкт магічних ритуалів. Це природний «біологічний манекен»: через візуальну схожість кореневища з людським тілом давні народи наділяли рослину душею та здатністю кричати, коли її виривають із землі.