Розділ 23 «Відпустка та несподіваний гість»

Вероніка

— Скажи, будь ласка, чому ми не взяли моє авто? — бурчу, хитаючись на старому сидінні її розвалюхи.

— Бо воно біля офісу, а ми туди не збиралися їхати. Плюс моє не так шкода, щоб по такій дорозі їхати.

— А те, що воно вище тебе ніяк не спокусило? Хоча б дном не чухалися зараз.

— Що ти зробиш? Ями трапляються.

— Я сказала б, що тут одні ями і пилюка.

— Закрий вікно. І взагалі, дивись, яка краса навколо. Відволікайся.

— Думаєш, це так легко? — зітхаю.

— Ні. Дивуюся, як у тебе досі дах не поїхав і ти не кинулася з мосту.

— Висоти боюся. Тільки через це. Довго ще?

— Зараз звернемо і майже на місці.

— Ніколи не знайшла б, якби їхала сама.

— Я тебе викрадаю. Везу якомога далі від усіх тих бандитів та слимаків. Ні, ну я не можу, — знову починає сміятися. Поки я снідала, вона не могла спинитися після розповіді про вчорашнє. — А який продуманий! Може, то Глібчик тобі квіти надсилав, а? — звертає на мене погляд.

— Який сенс? — у мене така затуркана голова, що навіть чути про це все більше не можу.

— Ти його вдарила в найболючіше місце. Акурат між ногами. За таке різна підлота й мстити може. І бандита ти вдарила туди ж. Ох, як же мені кортить додати. Збити корону раз і назавжди.

— Ми домовилися не говорити про нього, — промовляю тихо, відвернувшись.

— Мовчу. Ось і мій будинок. Не лякайся, він давно стоїть без догляду.

— Я й не лякаюся, — відповідаю розгублено.

Звісно, я не уявляла великий будинок, але й не готова була побачити маленьку хатинку за ржавими воротами. Навіть вікна не пластикові. Трава у дворі така висока, що мене буде видно лише наполовину. Все заросло, страшно і заходити туди.

Аліса паркується біля старого дерев’яного паркану, а тоді виходить, щоб відчинити хвіртку. Довго вовтузиться там, поки я підбираю слова, щоб вмовити повернутися додому. Щось перспектива відпочити більше не здається приємною. Що тут робити? Слухати як виють вовки?

— Пішли, — гукає Аліса, тому доводиться вийти. Вона безстрашно йде в траві, пригинаючи її руками, а я, як коник, скакаю за нею, уявляючи, що зараз мене вжалить змія. Впевнена, у такій високій траві вони точно водяться.

— Екстремальний відпочинок, — бурчу тихо.

— Зі мною завжди так. Звикай.

— Наступного разу я виберу місце, куди ми поїдемо.

— Без питань. Ще подякуєш, що я тебе рятую від того гівна, яке творилося вчора. Сьогодні мамця твоя все розрулить, а може, і слимака роздавить.

— Я досі шокована, що вона поїхала до офісу.

— Думаєш, я нормально сприйняла її дзвінок? Та я пів ночі не спала. Вона завжди дивилася на мене з осудом. Я навіть уявляла, що з весілля пожене, а тут прохання побути з тобою. Прошу, — відчиняє переді мною старі дерев’яні двері.

Приємно дивуюся, бо всередині хатинки чисто. Навіть не пахне затхлістю. Підлога застелена м’яким покриттям, є кухонька та дві кімнати. Все маленьке, але затишне. Немає телевізора, але є ванна і це дарує неабияке полегшення.

— Це мій спадок, — кричить Аліса з кухні.

— Всередині краще, ніж на вулиці, — стаю на порозі.

— Пропоную сьогодні відпочити, а завтра займуся травою. Зараз увімкну холодильник і можемо сходити в магазин. До речі, інтернету тут немає.

— Мій телефон вимкнений. Я з твого мамі подзвоню.

— Будемо гуляти. І на річку сходимо, колись там був класний пляж. Широкий і чистий.

— Я не купаюся в річках.

— Будеш. Така програма відпустки. Що не зрозуміло?

— Мовчу, — виставляю перед собою долоні.

Мушу визнати, що після кількох годин перебування тут, будинок вже не здається таким похмурим. Аліса прибрала траву біля входу, а тоді ми разом сходили в магазин і приготували вечерю. Мені навіть заснути вдається швидко, бо майже цілий день провела на свіжому повітрі. Плюс дорога до магазину була зовсім не близькою, ноги гуділи.  

Прокинувшись, навіть на годинник не дивлюся. Лежу в тиші, намагаючись не думати про все, що сталося останнім часом. А тоді підскакую на дивані від страшного гарчання за вікном.

— Господи… — промовляю злякано. Встаю. Накинувши халат, спішу на вулицю. — Алісо! — кричу, щоб вона мене почула. — Що ти робиш?

— Лялечко, ти рано прокинулася, — перекрикує гуркіт свого інструменту. — Буду косити, — вимикає його. — Бензокосу ніколи не бачила? — усміхається.

— Бачила, але не в жіночих руках.

— Ну, чоловічих у нас немає. Ми вільні пташки, тому й з травою треба боротися самостійно.

— Ти вмієш?

— Ага, — сміється з мене. — У сусідки ховала, щоб не стирили. Іди снідай, я тут попрацюю.

— Може, я тобі допоможу?

— Вхопишся за ручку і я тягатиму не тільки косу, а й тебе?

— Ну… — знизую плечима.

— Потім на річку підемо. Сьогодні парить, вода теплою буде, — знову заводить свій агрегат, змусивши мене сховатися в будинку.

Кожного разу вона мене дивує своєю стійкістю. Аліса інша, вона дуже сильна та витривала. За весь час нашого знайомства я лише один раз бачила її сльози, тоді як вона мої — через день. Вона вміє все, до всього намагається пристосуватися. Приймає поразки та невдачі і йде далі. От би й собі так навчитися. А ще дуже хочеться огородити своє серце від болю, який приносять нам люди.

Випиваю каву. Одягаю короткі джинсові шорти й майку. Зав’язую волосся в гульку й виходжу на вулицю.

— Що сталося? — стаю в тіні дерева.

— Та щось заглухла, а я не встигла докосити. Блін, — штовхає її ногою. — От завжди якась халепа станеться. Доведеться до сусідів пертися, просити допомоги.  

— З тобою понесу, — не встигаю підійти до неї, перед двором зупиняється позашляховик.

Мені потрібно лише кілька секунд, щоб зрозуміти, що це реально. З вуст зривається дивний звук, а Аліса автоматично напружується. Спокій, який панував в грудях відучора, миттю зникає. Всередині все стискається і віддає неприємним ниттям. З авто виходить Арсен, спрямувавши на мене погляд.