Розділ 21 «Наслідки»

Вероніка

У дитинстві в моїй кімнаті на стіні висів календар і я закреслювала в ньому дні. Якби він висів зараз, сьогоднішній і всі наступні дні я замальовувала б чорним маркером.

Лишилося два дні…

Вбрання готове, ресторан замовлений, обручки Гліб придбав. Правда, я їх не бачила, але й носити не збиралася. Запрошені тільки близькі друзі та родичі, але всього збереться чимало охочих порадіти за молодих. Навіть відеозйомка буде, про що мені повідомили лише вчора. Мама схвильована, з самого ранку завершує підготовку, а я борюся з апатією, щоб не мати вигляд овоча, якого ніщо і ніхто не цікавить.

Зібравшись, їду на роботу. Там теж мало спокою, але хоча б не бачу ненависну весільну сукню та інших аксесуарів, призначених для свята.

Перед тим як сісти в авто, отримую повідомлення від Аліси. Фото на екрані змушує усміхнутися. На ньому вона у чорній сукні та такого ж кольору капелюшку з вуаллю. Це справді смішно. Чомусь уявила обличчя мами та Гліба. Впевнена, що й тост подруга промовить з правильним змістом. Хоч вона підніме настрій у такий трагічний для моєї душі день.

У мене виникали думки все скасувати. Серйозно поговорити з Глібом, пояснити, але побоялася, що втрачу все. Мене не вчили вирішувати такі питання, боротися, змагатися з кимось. Мене ростили квіткою, яку раптово залили асфальтом, залишивши тоненьку щілинку для подальшого росту. Безнадія попереду й позаду.

В офісі випиваю каву, принесену Світланою, і намагаюся вдатися в сенс робочого процесу. Шкодую, що не наполягла скасувати відпустку, аж ніяк не кортить летіти кудись з Глібом. Я ще не навчилася витримувати його днями на проліт. На диво, він сьогодні десь запропастився, навіть зранку не зазирав до мене. Невже так активно готується до весілля? Як казала Аліса, прасує шнурки.

Арсена вже кілька днів не бачу, але це лише на краще. Мені важко бути біля нього, говорити, навіть якщо у справі. Він підіймає в мені багато заборонених солодких спогадів. А їх не можна впускати в сьогодення, бо тоді моє серце точно не витримає.

— Ти тут? — Гліб зазирає коли збираюся піти на обід. Не їсти, звісно, а посидіти десь на самоті. — Привіт.

— Привіт. Тебе не було зранку? — застигаю з сумкою в руці.

— Мав деякі справи.

— Мама теж від самого ранку завершує приготування.

— Ніко, дещо сталося, — говорить серйозно.

— Що? — мені доводиться залишити сумку і сісти на місце.

Майже впевнена, що він зараз вимагатиме від мене відповіді на пропозицію підставити Арсена. А я хотіла поговорити з ним вже у відпустці. Навіть якщо Арсен забере все, я не згодна його підставляти. Не зможу. Навіть захищати готова.

— Учора я говорив з Лютаєвським, — дивує відповіддю.

— Про що? — затамовую дихання.

— Він озвучив пропозицію, — підходить до столу. — І якби цинічно не звучало, це найлегший спосіб повернути твою частку. Без поліції, юристів, свідків та заяв. Тихо. І майже без нервів.

— Тобто? Що він сказав? — передчуття таке, що почую щось дуже неприємне, але терпеливо чекаю, поки Гліб наважиться сказати.

— Він хоче тебе, — спочатку спрямовує на мене погляд, а потім не витримує і відводить очі.

— Що? — спочатку думаю, що мені почулося, а тоді по голові б’є реальність його слів.

— Якщо сьогодні о сьомій ти прийдеш до нього на квартиру, вже завтра частка повернеться тобі.

— Глібе… — нервово підскакую з крісла.

— Я не наполягаю, — поспішно перебиває. — Лише озвучую те, що він сказав.

— То ти не відмовив йому? Чому одразу не сказав, що цього не буде? Ти ж мій… — хотіла сказати, що майже чоловік, але слова застрягли в горлі.

— Просто я дивлюся ширше. Бачу ситуацію цілком.

— Цілком це як? Бачиш, як твоя наречена віддає себе іншому? Ти збоченець?! — виходить голосно. Хочеться плакати, кричати і бити його з усіх сил. 

— Я? — підходить ближче. — Це через твою необережність він тут. Ти крутила з ним справи. Не важко здогадатися, які? — випльовує мені в обличчя. — Готова все втратити, так? Гордість зараз ні до чого. Ти сама винна, що опинилася у такому становищі. І відміть, не тільки ти страждаєш. Просрати все вирішила? Давай! Він швидко забере те, що лишилося. Та йому навіть робити нічого не доведеться, бо він вже приїхав розорити фірму. Не врятувати, забравши у тебе, а знищити. За це ми стільки часу тягнулися? Скажи, Ніко.

— Ти пообіцяв, що я прийду? — враз все інше стало для мене неважливим. Боляче. Не від слів Гліба. Вчинок Арсена розриває душу на шматки. Ось, як він вирішив діяти. Брудним старим способом. Не отримав від мене продовження і вирішив примусити.

— Ні, — відводить очі. — Я проти, але вмію оцінювати ситуацію реально. Ти можеш подумати. Погодитися чи відмовити — вирішувати тобі. Дивлячись, що ти більше хочеш: жити в спокої, управляючи своїм бізнесом, чи все життя танцювати під чиюсь сопілку.

— Танцювати я не хочу, — намагаюся зловити його погляд. — Глібе, май сміливість глянути мені у вічі, — чекаю, поки зробить це. — Весілля не буде. Я ніколи не хотіла і не вийду за тебе, — забираю сумку й швидко виходжу.

Не встигаю дійти до кабінету Арсена, Світлана говорить, що він вже пішов. Киваю їй і виходжу на вулицю. Авто не беру, бо не в тому стані зараз. На таксі їду до набережної і проводжу там кілька годин. Просто сиджу, дивлячись на воду. Кажуть, вона заспокоює. Мені байдуже, що скаже мама, родичі чи знайомі. Єдине бажання, яке відчуваю — подивитися в його очі. Гидко навіть уявляти їхню розмову. Двоє дорослих чоловіків вирішували долю однієї жінки. Ділили її. Для Гліба бізнес виявився важливішим, але це не зачіпає серце. А от Арсен вбив, знищив залишки тепла, яке досі жевріло у грудях.

О пів на сьому викликаю таксі і їду до нього на квартиру. Навіть не нервую. Гліб не брехав. Лютаєвський хоче мене купити. Гірко і гидко, але змушую себе вийти з таксі й піднятися на його поверх. Перед дверима я кілька секунд збираюся з думками, а тоді тисну на дзвінок. Коли двері відчиняються, серце починає злякано калатати. Дивне якесь, я ж абсолютно спокійна.