Розділ 18 «До браку повітря»

Вероніка

— Ох, — встаю з ліжка й підходжу до вікна.

За ним темно…

На годиннику майже ніч, а я досі в думках приліплена до Арсена й відчуваю його смак. Мене трусить і морозить, наче я, після довгої зав’язки, знову зірвалася і почала вживати якісь заборонені препарати. Ніби я залежна. Хвора. Не здивуюся, якщо в мене піднялася температура.

Та я навіть Алісі не подзвонила, бо забула про усе на світі. Відповіла на її повідомлення аж ввечері, і то дуже коротко. Коли трішки охолону, розповім про свою ніч пригод. Це ж треба було причепитися до Віті. Я навіть не пам’ятаю, про що ми розмовляли і чи розмовляли взагалі. Може, він ніс мене на руках до квартири, бо я нажерлася як остання алкоголічка.

— Ох, — вкотре зітхаю.

Мало мені хвилювань щодо заміжжя, так ще про Арсена не вдається припинити думати. Не можу. Він перед очима. І цей смак… Навіть вечеря його не перебила. Я не чула, що говорила мама, не могла викинути з голови божевілля, яке відбувалося таку коротку мить, але ніколи не забудеться.

Дзвінок телефона лунає так гучно, що я підскакую. Побачивши його ім’я на екрані, боюся навіть підходити. Пальці тремтять, дихання збилося. Кажу ж, що я залежна. Від його люті, погляду, ненависті, пристрасті…

Не дозволяю собі відповісти. Сідаю на диван, слухаючи, як серце відбиває важкий обурений ритм. Екран знову засвічується від нового виклику. Видаю стогін розпачу, але все-таки тисну на відповідь.

Мовчу. Хапаю повітря маленькими ковтками, боячись заговорити.

— Єво… — тілом пробігає табун мурашок. — Вийди.

— К-куди? — підскакую з ліжка.

— На вулицю, я біля двору.

— Не можу. Я вже сплю. Тобто… маю важливі справи. Зайнята. Так, зайнята, — несу казна-що.

— Я почекаю, поки звільнишся.

— Арсене, — видихаю з болем, — не треба.

— Нам варто поговорити.

— Я невпевнена в цьому.

— Не чіпатиму. Постараюся.

— Почекай кілька хвилин, — відповідаю тихо. Здаюся. А хіба колись було інакше?

Відкинувши на ліжко телефон, в секунду перевертаю догори дриґом всю шафу. Купа одягу, а вдягнути немає що. Сукню, сарафан, джинси, спідницю? Ох, в мене зараз серце зупиниться. Як же важко все це пропускати через себе. Вибираю легку сукню на запах. Вона не виглядає святковою, але мені в ній гарно. Макіяж не роблю, волосся зав’язую в низький хвіст. Ніби сиділа вдома перед телевізором, а потім вийшла поговорити. От би ще налаштувати себе на байдужість. Мурахи, що безсовісно гасають шкірою, не дають і краплинки необхідного спокою.

Мами не видно, тому не доводиться звітувати, куди йду вночі. На вулиці тепло. Навіть парко. Весь вечір небом бігали темні хмари, але дощу так і не було. Перед воротами глибоко вдихаю квіткове повітря біля клумби й виходжу. Арсен палить. У білій футболці і темних шортах до коліна. Звертає на мене погляд, мовчки чекаючи, поки підійду. Ледве переставляю ноги, враз згадавши всю гаму емоцій під час нашого поцілунку.

— Залежний від нікотину? — хочеться прокашлятися, такий хрипкий мій голос.

— Існує сильніша залежність, — з відповіддю, випускає вгору дим. Сексуальний. До тремтіння в колінах. Гліб ніколи не зрівняється з ним. Навіть близько. Це відчуття під шкірою. Лише поряд з Арсеном венами біжить вогонь. — А це, — дивиться на цигарку, — спосіб заспокоїти роздратування.

— Дай спробувати.

— Нізащо, — робить останню затяжку й викидає недопалок. — Отже, ти виходиш заміж.

— Так, — не знаю, чи чує він мій шепіт.

— Коли цей світлий день?

— У суботу, — ледве змушую себе це промовити.

— Не так спитав. Цей день світлий?

— Ти приїхав говорити про моє особисте життя? — мало б звучати обурливо, але виходить щось жалюгідне.

— Колись ми були разом. Що поганого в тому, що я запитую чи щаслива ти?

— Якщо це все, я краще піду, — випалюю нервово.

— Єво, — хапає мене за руку, — чому ти виходиш за нього?

— Бо ми давно заручені, — вириваю руку. — Він допомагає мені, завжди поряд.

— Ти виходиш за нього через вдячність?

— Не тільки. Тобто ні.

— Кохаєш його? — робить до мене крок.

— Він хороший, — белькочу собі під носа, хоча невпевнена у своєму твердженні.

— Найгірше, що можна відповісти на таке питання.

— Навіщо ти питаєш? — дратуюся. — Що це дасть? — на фоні мого істеричного голосу лунає грім. Здіймається вітер і трішки охолоджує мої розпашілі щоки. Я обурена і розгублена від теми нашої розмови.

— Хочу зрозуміти, от і все, — знову підходить.

— Арсене, — відступаю.

— Кредити, які брав твій батько у його родини, в цьому залучені? Все через гроші?

— Хочеш сказати, що я продаюся? — від його близькості починає колотити, тому іду в наступ.

— Тебе змушують обставини, — стверджує.

— Ні, не вигадуй.

— Ти впевнена, що робиш це з власної волі? — притягує мене за руку. — Впевнена? — обіймає за талію, притискаючи до себе.

— Відпусти, — моє прохання заглушає звук грому. Прямо над нами. А тоді блискавка прорізає небо, освітивши його напружене обличчя. Красиве, мужнє, занадто серйозне.

— Дай відповідь, — міцніше стискає мене.

— Так, — пихкаю роздратовано.

— Не вірю, — торкається долонею моєї щоки.

— Арсене, — з глибини душі виривається благання припинити.

— Відштовхни. Заборони мені тебе цілувати, — вмить накриває мої губи поцілунком.

Пекучим. Збудливим. До сиріт на шкірі. Вимогливо та впевнено поглиблює поцілунок, згрібши мене в обіймах. Таких гарячих, безмежно бажаних. І я не можу заборонити. Це шалене відчуття забирає здатність думати тверезо. П’янить. Дурманить голову. Стискається всередині солодкими імпульсами. Арсен робить кілька кроків й притискає мене до авто спиною. Цілує до браку повітря, до болю зминаючи вуста. Зносить дах своєю пристрастю. Обпікає губами шию, блукаючи руками по тілу. Сукня задерлася, але мені байдуже. Палаю. Падаю і не бажаю рятуватися. Хочу з ним, і щоб весь світ кудись зник.